Коли з трави несподівано вигулькнули дві постаті, Ворон на мить навіть розгубився. Не могло такого бути, щоб двоє дітей, а він вже роздивився, що до них вийшли підліток і дівчинка, непомітно підібралися майже впритул. Не могло, але було! Як він міг їх проворонити? Гості спокійно підходили прямо до нього, а він все не міг вирішити: атакувати, оборонятися, вести переговори? І від цього сердився на себе ще більше. Зрештою, усе вирішив дивний підліток — просто зупинився в трьох кроках і спокійно привітався. Ти бач, як тримається: голос спокійний, поза розслаблена, тільки очі насторожено поблискують.
Ворон відповів на привітання, при цьому непомітно активуючи амулет розпізнавання личини. Нічого не змінилися — візитери були тими, за кого себе видавали. Майже всі відклали свої справи й спостерігали за незваними гостями.
— Я готовий відповісти на всі запитання, але спершу прошу дати чим-небудь підкріпитися моїй супутниці, — підліток вказав на дівчинку легким поворотом голови.
— Прошу сюди, до намету, — десятник Ворон нарешті склав для себе план дій — ввічливо допитати в м’якій формі.
Ярослав вів Світланку прямо до молодого чоловіка, саме його він визначив за старшого цієї групи. Дясятник Ворон спершу дивився здивовано й ніби закам’янів, але швидко опанував себе й уже спокійно чекав, поки візитери підійдуть ближче. «От би мені таким упевненим бути, — думав Ярик, — а тут і серце бухає у грудях, і думки розбігаються, і в вуха жарко». Хлопець помітив, що занадто сильно стиснув Кнопці руку й вольовим зусиллям розслабив пальці. «Насамперед поїмо, — думав Ярослав, — потім поговоримо, а тоді вже побачимо. Але ні, для себе просити їсти не буду, не маленький. Здогадаються — самі пригостять, а ні — то якось витерплю».
— Я готовий відповісти на всі запитання, але спершу попрошу дати що-небудь перекусити моїй супутниці, — видав Ярослав, і так воно якось кострубато йому прозвучало, що хлопець аж рознервувався. Як у старих монотонних фільмах про старих нудних аристократів. Такі фільми Ярослав не любив.
Їх запросили до намету, де знаходилися продукти та якась апаратура. Поки один із чоловіків готував трав’яний чай і робив щось схоже на бутерброди, той, котрий головний, не спускав з відвідувачів пильного погляду. Усі присутні повернулися кожен до своєї справи, але раз-по-раз зиркали в сторону намету. Півгодини пішло у Ярослава, щоб розповісти історію свого потрапляння на Іктур. До речі, виявилося, що Кнопка теж не місцева. Вона вдома збирала ягоди на узліссі, замилувалася небом, опустила очі додолу, підняла — а лісу вже не було.
Десятник Ворон за допомогою звичайного камінця, що висів у нього на шиї, з протягнутою через нього шворкою, зв’язався з керівництвом. «Нічого собі технології, — подумки присвиснув Ярослав, — круто замаскували техніку!»
— Вибачте, а з допомогою чого десятник розмовляє? — звернувся хлопець до найближчого з членів експедиції.
Той подивився нерозуміюче.
— Ну, оцей камінець — це що таке? За яким принципом він працює?
— А, — зрозумів чоловік, — це — звичайний амулет зв’язку.
— Ясно, дякую, — відказав Ярослав, а сам подумав: «Шифруються, не хочуть видавати військових секретів».
Про що десятник Ворон розмовляв з керівництвом, невідомо, Ярик почув тільки кінець бесіди:
— Зрозуміло!… Зрозуміло!… Зрозуміло!…
Після цього все завертілося із запаморочливою швидкістю: намети згорталися, тюки з апаратурою прив’язувалися до коней, усі кудись поспішали, бігали, метушилися. У рекордні строки все було зібране й попаковане, а Ярик з Кнопкою опинилися верхи. Для цього деяку частину вантажу з двох в’ючних тварин перерозподілили, і вони, коні себто, стали їздовими. Це не дуже вплинуло на інших тварин, в’ючних коней навіть після розподілу залишилося ще близько дюжини.
Ярослав, між іншим, сидів у сідлі перший раз у житті. Ну, це якщо не рахувати того поні, на якому хлопчика сфотографували, ще коли ходив до дитсадка. От і ввесь його досвід.
Ярослав ніколи не уявляв, що коні такі здоровенні. Подивишся, як інші сидять верхи — ніби все нормального розміру, а як самому довелося видиратися нагору, то тільки диву давався, як на таку верхотуру можна залазити. Але нічого, вибрався. Навіть розібрався, що в ті штучки, які висять по боках, треба ноги вставити. А як їхати, усе одно не зрозуміло. Де газ, де гальма?
Ну взяв у руки два ремінці, які тяглися від кінської голови. І? Далі що? Відволікся від нелегкої справи, оглядівся. Поруч на гнідій кобилці гарцювала Кнопка, і не було помітно, щоб їй це важко давалося. По всьому видно, не вперше в сідло сіла. «Так, — розсердився Ярослав, — навіть діти верхи їздять, то хіба я не зможу?! Що там треба, взяти за поводи й потягнути на себе? Потягнув. А вперта тварина як стояла, так і продовжує стояти! Якийсь неправильний кінь мені попався!» Спересердя стиснув кінські боки колінами і поїхав уперед. «О! Газ знайшовся! — зрадів Ярослав, — тепер діло за малим — знайти кермо і гальма. Якщо міркувати логічно, то підняти ноги в сторони має означати „Стій!“ на противагу стискуванню коліньми». Підняв. Кінь продовжував іти, повільно віддаляючись від місця стоянки. Логіка не спрацювала. Опустив ноги. Кінь пришвидшив ходу й уже майже біг. «От чорт!