Гальма! Де гальма?!» Потягнув за поводи й мало не перелетів за голову коня, так різко той зупинився.
— Хух, Слава Богу, — Ярослав утер піт з чола й обернувся, — далеченько я від’їхав, треба якось повертатись.
Ціною деяких зусиль розвернув коня, стиснув його боки колінами і, о чудо, поїхав саме туди, куди намірявся.
Коли більш-менш розібрався з управлінням, то їхати верхи навіть сподобалось. Сидиш собі на висоті, ніби два велосипеди поставили один на одного, а ти вмостився на верхнього, поводами направляєш то ліворуч, то праворуч — краса!
Поки Ярослав вправлявся в їзді, усі члени експедиції вже закінчили збирати речі, згорнули стоянку і теж вискакували (вискакували, а не вилазили — Ярослав аж задивився) на своїх коней. Кілька коней їхали без вершників, натомість вони були навантажені всякими клунками й коробками. Рушили, як коротко пояснили Ярославу, у бік міста. Він так зрозумів, що керівництво наказало якнайшвидше доставити гостей. Когось вони зацікавили не на жарт.
Кнопка була привітною до всіх як придорожня кропива. Трималася тільки біля Ярослава, зиркала насторожено, куди тільки поділись її безтурботна посмішка й веселощі? Усім, крім Ярика, кожне слово з неї треба було ніби обценьками тягти.
До вечора, проїхавши без зупинки кілька невеликих сіл, дісталися до міста, опоясаного кам’яною стіною заввишки з триповерховий будинок. Ярослав аж присвиснув: нічогенька така собі стіна! І тут же задумався, а від кого треба так сильно боронитися? Кавалькада коней проїхала через масивні, під стать стінам, ворота й направилась кудись у сторону центру міста. Ярослав із Світланкою тільки головами вертіли — стільки навкруги всякого цікавого. Вулиці були мощені камінням, люди ходили, гомоніли, хтось щось носив у тюках на голові або в кошиках, проїжджали візки з мішками й діжками, траплялись і вершники на конях.
Суттєвих відмінностей в одязі чоловіків і жінок не було, усі носили короткі, приблизно до колін, туніки, а поверх них жилетки трохи нижче пояса. На багатьох також були плащі, які відрізнялися кольорами й якістю.
Ярослав із супутниками виїхали на торгову вулицю, де продавали овочі, фрукти, одяг, прикраси, холодну зброю, цвяхи, підкови, тканини, цілющі трави… Чого там тільки не було! Ярикову увагу привернув фонтанчик з питною водою з білого мармуру. Він був виконаний у вигляді чаші на тонкій високій ніжці. Вона вся геть чисто була покрита майстерним різьбленим візерунком. Над фонтанчиком то пурхали, то присідали на край кілька голографічних метеликів. Як Ярослав не вдивлявся, де влаштований проектор, так і не помітив.
«Якась тут дивна мішанина Середньовіччя й технологій», — пробираючись між перехожими й ведучи коня на поводу, думав Ярослав. Кнопка дріботіла поруч, однією рукою вправно тримаючи свою кобилку за вуздечку, а другою вчепившись в Яриків рукав.
— Неправильно це, — шепотіла Світланка своєму супутникові, — уже сонце заходить, а вони продають, купують…
— Ну і що? — здивувався Ярик, — зате не жарко.
— Так сонце уже майже зайшло! — розсердилась дівчинка, — як Дажбог має слідкувати, щоб усе було чесно й по справедливості, якщо сонце — це його око, яким він на нас дивиться?!
— Ти серйозно? — зацікавлено глянув на супутницю Ярослав, — Дажбог? Розкажи, що ти про нього знаєш?
— Ну… Знаю те, що й усі, — відповіла дівчинка, не розуміючи, що такого особливого вона може повідати.
— Я про нього майже взагалі нічого не чув, тож, давай, розказуй усе, що знаєш.
— Ой, ти, мабуть, з дуже-дуже далеких країв, так? — Світланка аж вибігла трохи наперед, щоб, розвернувшись, краще розгледіти Ярослава, — у вас, що, немає сонця? Як же ти, бідолашний, у темряві весь час жив? Бідненький зовсім!
— Я тобі все потім розкажу, — розсміявся хлопець, — ну, довго ще чекати?