— Ага. — зібралася з думками Кнопка, — ну, Дажбог — це внук Сварога… Ну, того Сварога, що викував увесь світ. А Дажбог, він покровитель громади, прибутку й врожаю. Ну, і Дажбог дарує Землі й людям те, без чого не буває життя — світло й тепло, тому його й називають Дажбогом. Ну… перша частина його імені «даж» означає той, що дає. І з цієї самої причини Дажбог є єдиним з богів, кого можна просити про все, що завгодно. А якщо щось робиться не по справедливості, він я-а-ак дасть блискавкою!
Ярослав і Світланка весело розсміялися, Ярик від кумедного й несподіваного закінчення, дівчинка — бо її розповідь сподобалась.
— Було б цікаво побувати в тебе вдома, — хлопець задумливо посміхнувся, — побачити людей, які до сьогодні пам’ятають Дажбога, Сварога… Побачити, як ви живете…
— Ну то приїжджай! — Світланка від захвату аж почала підстрибувати, не відпускаючи, однак, Ярикового рукава, — я тобі все-все покажу! І з сім’єю познайомлю: з мамою, з татом, з дідусем, з молодшим братиком Івасиком! Він точно буде столяром, коли виросте — навіть зараз уже виготовляє кнопки з дерева краще за тата. Знаєш, такі гострі палички, якими кріплять дерев’яні деталі одна до одної. І ожина, покажу, де росте!
— Може, й приїду. Але поки що в нас трохи інші проблеми. Я навіть додому не знаю, як потрапити.
Хлопець озирнувся. Частина їхніх супутників уже кудись розвіялася. Тепер супроводжуючих, які оточили їх кільцем, залишилось тільки п’ятеро. Ярослав відчув себе якось незатишно. «Ніби під конвоєм ведуть, — подумалося йому, — хоч би я не зробив помилки, довірившись їм». Їхні супутники відчутно поспішали, сторожко дивилися навсібіч, мало не принюхувались, увесь час пришвидшували крок і між собою майже не розмовляли. У тому, що це — саме охоронці, сумніватись уже не доводилось.
Особливо виділявся серйозний молодий чоловік, якого кликали Вороном. Він то тримався впритул, ніби хотів від чогось захистити своїх підопічних, то поспішав наперед, то ставав у кінці, щоб тримати всіх у полі зору. Ніби ніяк не міг вибрати собі зручного місця.
Кнопка знов примовкла й ішла, тримаючи Ярослава за рукав і приміряючись так, щоб на один його крок припадало рівно два її.
Пройшовши повз майже все місто, вони підійшли до будівель, які утворювали єдиний архітектурний комплекс. З чотирьох сторін височіли багатоповерхові сторожові башти.
«Ого! — подумки здивувався Ярослав, — от таке колись, мабуть, і називали твердинями». Масивні кам’яні будівлі з’єднувались між собою й утворювали великий, з кілометр по периметру, захищений простір. На першому й другому поверхах вікон не було.
«Та тут і танками нічого не зробиш», — роздивляючись укріплення, міркував Ярослав. Починаючи з третього поверху у стінах були прорізані вузькі, але високі вікна. Ворота були зачинені, і Ярослава з Світланкою провели через бокову хвірточку. Тут хлопець отримав можливість оцінити товщину зовнішніх стін. «Матінко рідна! — думав Ярослав, слідуючи за своїми проводжатими, — п’ятнадцять кроків, щоб пройти наскрізь одну стіну! Це тобі не наша панельна багатоповерхівка!»
— А що це? — поцікавився хлопець в охоронця, який виявився найближче.
— З цієї сторони розташування летучих бойових загонів, а з протилежної — школа, — коротко відповів чоловік.
— Дивне поєднання, — прокоментував Ярослав, але охоронець на це ніяк не відреагував.
На подвір’ї ходили чоловіки й ще зовсім молоді хлопці. Кілька юнаків підбігли, поспіхом привітались і забрали коней. Новоприбулі, звісно без врахування Кнопки та Ярика, були добре знайомі з місцевими. Звідусіль сипались запитання на кшталт: «Як з’їздили?», «Надовго сюди?», «Важке було завдання?». Ворон тільки рукою махав, мовляв: потім, усе потім — і вів далі. Минувши подвір’я, поплутавши трохи по коридорах, упевнено підвів гостей до дубових дверей і, коротко постукавши, запросив до кабінету. Господарем виявився чоловік років сорока на вигляд, високого зросту й міцної статури. Вуса й волосся вже посріблила сивина, а в очах ховалися веселі іскорки. Забачивши гостей, господар підвівся з-за столу:
— Ласкаво прошу, заходьте! Дозвольте представитись: Іван Сірко, характерник, директор магічної школи Іктура.
«Опа! — остовпів Ярослав, — якої-якої школи?… Тільки магії до всього не вистачало! Буду надіятись, що я сплю. Або, на крайній випадок, ударився головою, і тепер мені просто ввижається всяка маячня. О, яка б це була радість, якби я просто захворів, а все навкруги — тільки плід моєї уяви. Хворої. Хоча ні, Кнопку шкода. От вона хай би виявилася справжньою. А так… Уявити тільки, магія! Ну, гаразд, це — інша планета, у це він, дитя двадцять першого сторіччя, ще може повірити. До речі, не забути б потім пострибати, щоб перевірити, чи сильно відрізняється сила тяжіння… Але магія?..»