Він був не один, поряд з ним на коні їхав брат Роман, їх оточувала сотня переодягнутих у болгарський одяг легіонерів - все, що міг дати йому проедр Василь.
Звичайно, покладатись на цю збройну силу не доводилось, - що сотня легіонерів для кесаря Бориса, який жадав захопити батьківський стіл і відбити в Шишманів усю Болгарію?
Через це кесар, переїжджаючи ночами від града до града і від села до села, розшукував старих боїлів, кметів і боляр просив у них помочі, радився, як йому бути?
Кметі й боляри у розмовах з Борисом охоче підтримували його, але коли доходило до діла й коли кесар просив дати поміч - гроші, а найпаче людей, - назбирали їх сотню, обіцяли ще прислати пізніше.
Так і наближався кесар до Родопів - з сотнею переодягнутих легіонерів та молодих боляр; він гнівався на проедра Василя, що дав йому не легіон закованих у броню воїнів, а нечисленну й кволу дружину, скоса поглядав на брата Романа, якого проедр послав з ним, - допомогти той не може, а думає, либонь, сам про корону кесаря, - він лютував, що не може надіти на голову корону болгарських каганів, а скрадається в Болгарії, як злодій.
Кесар Борис надіявся, що коли промине клісури* (*Клісури - гірські ущелини.) в Родопах, наблизиться до древньої Преслави, то там його зустрінуть боляри, які оточували його в Золотій палаті преславського палацу, там він збере воїв, піде з ними проти Шишманів.
Якось уранці, коли кесар Борис, переночувавши з дружиною у вівчарських катунах* (*Катун - хижа чабана.) на одному з перевалів, прокинувся на світанні і хотів продовжувати путь, він побачив багатьох болгар - засмаглих від сонця й вітрів, в убогому одязі, із звірячими шкурами на плечах.
"Либонь, вівчарі", - подумав кесар Борис, позираючи, як ці люди, збившись купками попід кущами, стоять і пильнують за ними.
- Дружино! - крикнув кесар Борис, накидаючи на плечі чорне корзно й готуючись стрибнути в сідло. - Ми їдемо далі, на Преславу...
Сісти на коня кесар не зміг, ніхто з дружини його не ворухнувся. Болгари, що юрмились під кущами, рушили вперед, розгортались півколом.
- Хто ви? - заволав Борис.
- Ми - болгари, - відповів бородатий сивий чоловік, біля пояса якого кесар помітив довгий меч.
- То добре, - сказав кесар Борис, який зрадів, побачивши тут, у горах, так багато болгар. - Тоді слухайте! Я - син покійного кесаря вашого Петра, онук кагана Симеона Борис, і також був вашим кесарем... Царство мі* (*Царство мі - царство моє (болг.).), - натхненно заволав він, - рідна земле, я повертаюсь до тебе!
Суворі й замислені були обличчя в людей, що зустріли колишнього кесаря.
- Ти сказав правду, - промовив бородатий болгарин, - у нас був каган Симеон, нехай буде прощен, мав і сина Петра, але онука його Бориса ми не знаємо й не хочемо знати. Ти помилився, Борисе! Це не твоя земля! Ти ж не болгарин, а гречин, пес ромеїв.
- Як смієш ти, раб, так говорити зі мною - кесарем Болгарії?
Обличчя у бородатого було суворе й безжальне.
- Не сам я говорю, так говорить вся Болгарія, земля і люди... Геть, гречине! Борис вихопив меч.
- Дружино! - пролунав його сухий, хрипкий голос.
Та що це? Озирнувшись, він побачив, що легіонери схоплюються на коней і вдають спини, а болярські синки чимдужче кидаються між скель і кущів.
Меч затремтів у руках Бориса, але не схитнулась рука в бородатого чоловіка - він вцілив кесареві просто в череп.
Люди, які зустріли кесарів-утікачів на перевалах Родопів, були зовсім не вівчарями, а воями. Залишивши мертве тіло Бориса на поживу воронам і взявши з собою Романа, вони попрямували стежками між скель і кущів до ущелини, де паслися їхні коні, осідлали їх і рушили в гори.
Через тиждень вої опинились у Водені - фортеці, що притаїлась на крутій скелі над бурхливим потоком серед гір і долин, - це була нова столиця Болгарії.
У Водені сидів тоді Самуїл - наймолодший син коміта Миколи Шишмана, який у грізні часи, коли над Дунаєм, у Родопах, а потім і на долині йшла запекла боротьба між Іоанном Цимісхієм і князем Святсславом і коли болгарські кесарі Петро й син його Борис запродались імператорам, у грізний той час коміт Шишман оголосив вільною Західну Болгарію, а себе - ворогом Візантії. Батька підтримали й комітопули, чотири його сини - Давид, Мойсей, Аарон, Самуїл.
Проте слід сказати, що Микола Шишман і син його Давид, який після смерті батька заступив його місце, не зробили того, що могли, й мусили зробити. Це до них, взявши древню столицю Болгарії Преславу, звертався князь Святослав, пропонував з'єднати сили, щоб бити військо імператора Іоанна Цимісхія у долині за Родопами, біля Аркадіополя й Адріанополя. Вони не пішли на поміч Святославу, не вдарили в спину Цимісхію, домовиті, багаті комітопули у цей важкий, вирішальний для Русі й Болгарії час сиділи в своїх городах і областях, ждали, хто ж переможе - Цимісхій чи Святослав, - і навіть тоді, коли переміг Святослав, не пішли до нього, вичікували, коли руські вої залишать Преславу, Доростол, щоб самим узяти в свої руки всю Болгарію.