Князь Ярополк забув свого батька, сказав, що говоритиме з каганом Ілдеєю, він прийняв його в Золотій палаті, де висіли батьківський меч і щит.
У високих, шитих із цапиної шкіри чоботях-вивертнях, у короткому каптані, підперезаний поясом із золотим набором і кривою шаблею біля пояса, чорний від степових вітрів, з кружальцем чорного волосся на поголеній голові, гостроносий, з лукавими швидкими очима, каган Ілдея стояв перед князем Ярополком і через толковина говорив:
- Ми приїхали, щоб дізнатись про здоров'я великого князя, усіх воєвод і бояр руських...
- Дякуємо, кагане! А як тобі їхалось у полі і як здоров'я твоє й інших каганів?
- Спасибі, княже! І я, і всі інші кагани почувають себе добре, посилають тобі дари.
Кілька здоровенних печенігів, що прийшли разом з Ілдеєю, розвернули міхи й поклали перед князем дари - сувої фофудії* (*Фофудія - східна тканина.) з срібними узорами, клепану з січених кілець байдану* (*Байдана - кольчуга.), криву шаблю в золотому окладі.
- За дари дякуємо й даємо свої. Гридні принесли й подали кагану зроблені роднянськими майстрами позолочені меч, щит і кольчугу.
- Твої дари дуже щедрі, - говорив каган, і обличчя його аж сяяло від задоволення. - Краще срібло, ніж мідь, краще золото, ніж срібло, краще мир і любов, аніж війна. З тим мене й прислали кагани, веліли сказати: наші печенізькі орди багато воювали з твоїми отцями й проливали руську й свою кровь. Мої орди не хочуть тепер воювати з руськими князями, хочемо мати мир і любов з Києвом. Хочемо вірно тобі служити.
Коли б князь Ярополк був далекоглядний і стежив за межами Русі, він знав би й розумів, що печенізький каган прибув до Києва, бо зі сходу на простори між Ітилем-рікою й пониззям Дніпра, де печеніги досі почували себе повними хазяїнами, насувають орди половецькі, слідом за ними йдуть кимаки, огузи* (*Половці, кимаки, огузи - орди, що вийшли в кінці Х ст з глибин Азії.), о, коли б Ярополк це знав, він би говорив з Ілдеєю інакше, змусив би ударити на половців, попередив багато крові, яка пізніше була пролита на Русі.
Не знав, звичайно, князь Ярополк і того, що каган Ілдея зовсім недавно зустрівся в порогах з василіками імператорів Василя й Костянтина, які далі йому золото, аби він уклав мир з Ярополком і щоб орди його йшли на захід до Дністра, щоб там, коли буде надоба, з'єднатись з легіонами ромеїв і бити болгар. Князь Ярополк про це не знав, він чув підлесливі слова Ілдеї:
- Весь світ славить тебе, княже Ярополче, печенізькі кагани пропонують тобі мир і любов, вони не будуть більше заважати руським купцям у полі, підуть до Дністра, хочуть сісти на землі.
І князь Ярополк відповідав:
- Я беру мир і любов з вашими племенами, а на знак нашої дружби дам городи й волості над Дністром, де живуть тиверці й уличі.
Так князь Ярополк заради слави своєї уклав мир з ворогами Русі, так за шматок тлінної фофудії, іржаву байдану й отруєну шаблю віддавав ворогам-печенігам землі тиверців і уличів, сам він пізніше, в дуже важку годину і вже запізно, зрозумів ціну печенізької любові й зради людям своїм.
Саме небо, здавалось, кричало проти миру руських людей з печенігами: ще каган Ілдея не покинув Києва, як серед білого дня на сонце наповзла тінь, землю оповила темрява, зірвалися вихори й загримів грім, заревла худоба й закричали звірі в лісі.
Але князь Ярополк не зважив на це, він святкував перемогу в Києві, каган Ілдея мчав з своєю дружиною в Дикому полі, до Києва ж їхали ще страшніші й підступніші вороги.
Коли на Дніпрі одшуміли каламутні весняні води і над голубим плесом окреслились темні, порізані жовтими, червоними й зеленими прожилинами кручі, коли в безмежних лугах зацвіло множество пахучих квітів, саме тоді, у маї-розмаї, від пониззя припливло і стало на Почайні чимало грецьких хеландій - справжніх чудес з дивовижними різьбленими носами, обрізаними кермами, з високими насадами, оповитими зеленими морськими водоростями.
На хеландіях приїхали, як і завжди, купці з Константинополя на чолі з Феодором, разом з ними прибули й сли імператорів ромеїв Василя й Костянтина, що хотіли говорити з київським князем.
О, коли б то були живі княгиня Ольга й син її Святослав! Вони знали, що гречини - льстиві, хитрі люди, й одразу б замислились і зрозуміли, чому сли імператорів Візантії з'явились у Києві.
Сли імператорів - славетний полководець патрикій Роман, безбородий, один із папіїв Великого палацу Лев, єпископ з Сопуні Никодим та купець Феодор, - тільки їх завели до Золотої палати, почали: