- Божою милостю, від василевсів Римської імперії Василя і Костянтина ми, василіки, б'ємо тобі чолом, княже Ярополче, і просимо дари прийняти.
Після цих слів василіки вдарили чолом князеві Ярополку, вклонились воєводам і боярам, що збились у Золотій палаті, а слуги їх піднесли ближче дари імператорів.
Це були справді достойні дари: слуги клали на килими перед князем червоні, ткані золотою ниткою, гексамити* (*Гексамит - оксамит.), сувої найтоншого венеційського алтабасу* (*Алтабас - атлас.), бархати з Флоренції, половинчаті й гострокутні бурмицькі перли, червоні, як кров, вініси* (*Вініси - гранати.), жовті яхонти, голубі, як небо, бірюзи, всіляке узороччя* (*Узороччя - прикраси.).
- За дари дякуємо, - відповів князь Ярополк, - а імператорам ромеїв зичимо здоров'я, довгих літ життя, щастя.
А потім василіки почали розмову - тонку й хитру, але для князя Ярополка вигідну.
- Імператори ромеїв стверджують мир і любов між Візантією і Руссю, уставлену імператорами нашими Львом і Александром, Романом, Костянтином і Стефаном, а потім Костянтином порфірородним і Іоанном Цимісхієм.
Ми - руські люди, - відповів на це Ярополк, - та кожде блюдемо і будемо блюсти ряд, який уклали з імператорами ромеїв князі наші, - вічна їм пам'ять, - Ігор, Ольга і отец мій - великий князь київський Святослав.
- Імператори ромеїв не тільки бережуть мир і любов з Руссю, - продовжили василіки, - а бажають їх зміцнити помножити.
У Золотій палаті почувся шепіт воєвод і бояр, - вже хто-хто, а вони знали, як берегли мир і любов з Руссю імператори: он на стіні палати висять посічені шаблями ромеїв доспіхи князя Ігоря, щит і меч князя Святослава, скільки крові пролито на січах з ромеями, скільки кісток тліє в пісках над Руським морем, над Дунаєм, у Болгарії! О руські люди, рідна земле, чи чуєте ви нині ромеїв?!
Князь Ярополк дивився на багаті дари, що лежали перед ним, гордо сидів на столі отця свого, це з ним говорять василіки імператорів...
І утверждається, множиться мир з Візантією - купцям грецьким дозволяється торгувати не тільки в Києві, а в усіх городах Русі, київський князь дасть імператорам воєнну поміч, аще виникне в цьому потреба...
Князь Ярополк у цьому місці зупиняє василіків, що старанно записують ряд* (*Ряд - умова, договір.) на харатіях.
- А коли буде надоба, - каже він, - імператори ромеїв мусять допомогти й Києву, дати воїв з хеландіями, грецький вогонь* (*Грецький вогонь - запалювальна рідина.).
Василіки оторопіли: Візантія не раз уже укладала ряд з Руссю, це імператори жадали, аби Русь збройне допомагала Візантії, київські князі ж ніколи не просили ще допомоги в ромеїв.
Проте василіки посміхаються й записують до харатії те що просить князь Ярополк.
А далі говорить василік єпископ Никодим, він просить князя Ярополка ствердити християнську єпархію на Русі встановлену ще патріархом Фотієм.
Ярополк вагається - християнин, оточений боярами, воєводами, купцями, більшість яких також, ще з часів Ольги, - християни, він радо ствердив би встановлену Фотієм Київську єпархію.
Та він знає, що патріарх Фотій діяв самочинно, не питаючи згоди київських князів, через що князь Ігор, Ольга, Святослав обурювались і кляли Візантію.
Ярополк знає й те, що Гора молиться Христу, всі ж землі Русі, людіє її моляться богам старим, дерев'яним і не приймуть християнства.
- Я не знаю про єпархію Фотія, - хитро каже Ярополк, але одразу ж додає, що на Русі є чимало християн і що він сам християнин, тому дозволяє грецьким священикам поширювати свою віру над Дніпром, - а це вже зрада Русі, князь Ярополк ламає слово батька, відкриває двері до Русі найлютішому ворогові.
Так говорить князь Ярополк з василіками ромеїв у Золотій палаті, після чого запрошує їх на обід у стравницю.
І саме тоді василіки сказали князю Ярополку, що імператори ромеїв бажали б закріпити мир і дружбу з київським князем його шлюбом з жоною царської крові, що царівна ця нині гостює в Херсонесі і скоро може бути в Києві.
Князь Ярополк, сп'янілий від медів, на одну якусь хвилинку замислюється, згадує розповіді старих людей про те, що княгиня Ольга їздила до Константинополя сватати його батькові візантійську царівну і мала через це велику образу. Та невже ж він кращий, дужчий, більш потрібний ромеям, ніж його батько?!
- Я зустріну й з честю прийму в Києві царівну, - каже василікам князь Ярополк.
А ще через короткий час на березі Почайни зупинилось кілька хеландій, з однієї зійшла й попрямувала Боричевим узвозом на Гору оточена патрикіями-слами жінка, обличчя якої ховалось під темним покривалом.