А найгірше те, - стиха говорили люди воям, - що немає ладу між самими братами, синами Святослава. І винні в цьому не Олег і Володимир, - ні, кожен із них сидів у своїй землі, щовесни посилав брату Ярополку багату дань, все туди, на Гору, на Гору!.. Та Ярополку цього мало, посварився він з князем Олегом, пішов у Деревську землю, вбив рідного свого брата... А тепер куди збирається рушати, навіщо кличе полки з Чернігова, Переяслава, Родні, - невже ж на брата Володимира? О горе, горе Руській землі!"
Смутними голосами розповідали ці новини кияни, поникнувши, сиділи й слухали їх вої князя Святослава. Для чого ж, для чого боролись вони в чужих землях, аще немає ладу в отчині?.. А там брали свої убогі пожитки, мечі й щити, розтікались в усі боки до своїх домівок, і гіркі почуття огортали їхні душі.
Воїн Микула чув ці слова киян, і смуток так само краяв його серце. І йому лишалось тільки йти додому, до Любеча, а все ж він хотів знайти, побачити, а може, й забрати з собою дочку Малушу.
"Як шкода, - думав він, - що не стало князя Святослава. Хто-хто, а він допоміг би мені знайти дочку, адже тоді, вночі на острові Хортиці, князь так сердечно говорив зі мною, обіцяв знайти Малушу. І знайшов би, неодмінно знайшов би її, бо слово в нього завжди було тверде, несхитне".
Микула не помилявся. Якби князь Святослав був живий, він, безперечно, допоміг, знайшов би Малушу. Зробив би князь Святослав, либонь, ще багато такого, що, може, й не снилось Микулі. Та його не було, допомогти Микулі ніхто не міг.
Так прийшла ще одна ніч. Усі вої князя Святослава вже покинули береги Почайни, порожні лодії темніли під кручами, один Микула залишався ще там, на світанні думав і він брати торбину на плечі, рушати до Любеча.
Проте не спалось. Далекий шлях його закінчувався. Хотілось по-людському посидіти, подумати. І він довго сидів у ріжку лодії в темряві, в тиші, аж доки небо за Дніпром пожовтіло, налилось багрянцем, над лісами й ріками лівого берега виплив великий червоний-червоний місяць, а ще один - набагато більший, але нерівний, рябуватий - виринув під кущами з води.
Враз ніч ожила, зникла тиша, над землею прокотився теплий вітрець, дужче запахло травами й квітами, прокинулись навіть птахи - Микула почув спів пізніх солов'їв у кущах, лемент сполоханих кряків на косах, тужні стогони самітних куликів, що ширяли десь над плесом.
А далі Микула почув кроки - хтось ішов стежкою серед дерев і кущів, кроки лунали все ближче й ближче, ось дві темні постаті окреслились на кручі біля човна.
Микула стиха кашлянув, щоб там, на березі, знали, що в лодії хтось є, і люди на кручі почули його кашель, стали спускатись вниз.
- Добрий вечір, чоловіче! - пролунав близько голос.
- Добрий вечір, людіє! - відповів Микула. Обернувшись до тих, що прийшли, він побачив високого, одягнутого в темне платно чоловіка, а позад нього ще одну постать, либонь, жінки.
- Чи не є ти воїн князя Святослава Микула? - запитав чоловік.
- Воїн Микула... А що?
- Ось ми принесли тобі поїсти, - сказав чоловік, - і платно принесли. Чули, що поранений.
- Навіщо ж? - щиро здивувався Микула. - Мені вже тієї їжі доста наносили... І платно я маю ще з походу.
- А тут нова сорочка й ногавиці, - почув тоді Микула жіночий голос. - Візьми, воїне, сама пряла, ткала й пошила.
- Спасибі, спасибі! - подякував Микула. - Та чого ж ви стоїте, людіє, підходьте ближче, спочиньте.
Пізні гості ступили в лодію, сіли, жінка - під насадом, де було зовсім темно, чоловік - проти місяця, і Микула побачив, що чоло його перетинає глибокий шрам.
- То й ти, бачу, помічений! - промовив він.
- Було таке, - махнув рукою чоловік. - Тільки давно, вже й забулося.
- О ні, - заперечив Микула і торкнувся свого чола, - таке, чоловіче, не забувається!
Поки вони говорили, жінка сиділа під насадом і слухала. На ній було темне платно, темна хустка огортала голову, темним було обличчя. Микула бачив тільки очі, що, як здалося йому, були прикуті до нього.
- Куди ж ти поїдеш? - запитав його чоловік. - І коли?
- А куди ж? - відповів Микула. - Додому, до Любеча. Жінка зітхнула.
- Тепер уже недалеко, - сказав Микула. - От був я, люди добрі, далеко - за морем Руським, за Дунаєм-рікою, за горами Родопськими...
- І князя Святослава бачив? - запитав чоловік. Місяць швидко піднімався в небі, став меншим, але ясним, у воді від берега далеко до пониззя постелилась срібляста доріжка.
Микула розстебнув комір сорочки, бо йому стало чомусь душно, й задивився на цю доріжку.
- Гай-гай! - відповів він чоловікові. - Питаєте, чи бачив? Та не тільки бачив, а увесь час з ним попліч ішов. А в Доростолі - є такий город над Дунаєм - мій меч князеві Святославу життя врятував...