Темна, похмура, вогка Велика палата у теремі княжому над Волховом-рікою, крізь вузькі загратовані вікна сюди й удень ледь пробивається світло, зараз і його немає - за стінами терема вже ніч.
Але князь Володимир поспішає, на ніч не глядя, він велів зібратись усім воєводам і боярам, старцям, градським, посадникам з п'ятий, аще вони лучаться в Новгороді. І вони прийшли сюди - стоять, спочивають на лавах, сидять навпочіпки попід стінами.
Горять, коливаються, закручуються язиками вогні світильників, у жовтуватому Їх промінні виступають засмаглі бородаті обличчя, золоті гривни на шиях і чепи на грудях, срібні держаки посохів, вузлуваті руки, стіни, що складені з товстих колод, сіра конопать між ними.
У палаті терпко пахне овчиною, смолою, люди надихали, й на стінах виступають сріблясті зерна роси. Гуде підлога, по ній гупають і гупають важкі ковані чоботи, в руках у волхва Ємця глухо рипнув бубон і забряжчали золоті підвіски.
- Чолом тобі, княже! - прокочується в палаті. Князь стоїть біля важкого, різьбленого з чорного дуба стільця на помості, під стіною ошую від нього зупиняються Добриня і ще кілька бояр, що увійшли в палату з ним разом, вічник* (*Вічник (у Києві - ларник) - писар того часу.) Жигар вмощується біля самого помосту з берестяними своїми звитками, гострими залізцями - він запише все, що велить князь.
- Бояри мої, воєводи, мужі, посадники з п'ятий! - звертається до всіх князь Володимир. - Пізня година, спати час, але не сплю сам, покликав і вас, одержав нині грамоту від київського князя Ярополка.
Він зупиняється на якусь хвилину, виймає з-за вилоги лівого рукава грамоту, підносить так, що всім видно пергамент, шнури, золоту печать, але не розгортає й не читає - кожне слово цієї грамоти, либонь, записане в його серці, недаремно, мабуть, новгородський князь не назвав нині - вперше за всі літа - князя київського Ярополка своїм братом.
- Князь київський Ярополк, - каже далі Володимир, - пише мені, аби їхав я до Києва, негоже нині, пише він, мати на Русі два князі, уже ми, - пише Ярополк, - зуміємо правити землею з города Києва...
- Хто це "ми"? - виривається в темному кутку палати.
- А Новгород що ж, не може мати свого князя? - глухо лунає ще один голос.
Князь Володимир підводить голову й дивиться в півтемряву, ніби хоче пізнати, хто запитує. Але на нього дивиться сотня очей, а в них те ж саме запитання.
- Про кого думає князь Ярополк, - відповідає він людям, - всі ви, мужі мої, знаєте. Уже раніше повідав я вам, уклав він любов і дружбу з імператорами ромеїв, учинив мир з печенігами, нині думає, либонь, спертись на них.
- Пускає ромейські мечі в нашу землю? На печенігів спирається? Але ж ми їх сюди не пустимо. Про кого він думає? Що каже про Новгород?
Крики в палаті нагадують буйний потік, що кипить, вирує між скель, виривається з берегів.
- Князь Ярополк пише про нас, - відповідає Володимир, - у Новгороді бути надалі, як і скрізь на Русі, посаднику моєму...
Князь Володимир замовкає, мовчить усе боярство й воєводи, у палаті стає так тихо, що чути, як потріскують гноти світильників, а одразу за стінами шугає вітер.
І враз зборище прориває. Першим встає жрець Ємець - він викидає вгору свій бубон, кілька разів б'є в нього, бряжчить золотими підвісками, за ним схоплюються з лав, б'ють посохами об підлогу старці громадські й мужі, вражені тим, що почули, хапаються за крижі мечів воєводи.
- Не буде так, як замислив Ярополк, - чути багато голосів. - Хочемо говорити, княже! Княже Володимире, скажи своє слово, послухай нас, не хочемо, не волимо!
У зливі голосів, що наповнює палату, важко щось добрати. Серця людей горять, слова линуть, як розбурхані хвилі.
Князь Володимир вище підносить руку з грамотою, ось він щось сказав.
- Мужі новгородчі! - звертається він. - Я покликав вас, все сказав, тепер слухаю вас, мужі новгородчі...
Тоді наперед протискується, пробиваючи собі шлях руками, а то й кулаками, воєвода Михало. Ніхто не гнівається. Михало такий - хто-хто, а він скаже, що треба, блюде Новгород і гґятини, сам їздив до Києва просити князя, він привіз сюди й Володимира.
- А я ужо скажу, - з того й починає Михало, ставши так, щоб його чули і князь, і мужі. - Ужо я скажу, - суворо й грізно продовжує він, - і за вас, новгородчі, і за тебе, Володимире-княже! Що ж це таке? - раптом вибухає він.-- Де ми живемо? Хто ми є?
Воєвода запитує, але не жде відповіді, він звертається, либонь, до душі своєї, до себе самого, і якось піднесено, урочисто продовжує:
- Ми, новгородчі, блюдемо закон і гюкон отців наших, самі усгрояли землі наші, дійшли до Варязького моря на захід сонця, до Крижаного окіяну на полунощі, а коли вороги нападали на нас, то боролись з ними, гнали... Пам'ятаєте, новгородчі, як було з свіонами - їхній Рюрик хвалився, що візьме Новгород, ярлом* (*Ярл - полководець.) оголосив себе нашої землі, а ми його розбили під Ладогою! Ярл Трувор зрадою взяв Ізборськ, а тікав звідти, аки вовк... Так було з свіонами, так і буде! Але ми від роду люди руські, знаємо, що князі Олег і Ігор, княгиня Ольга, вся Русь пеклась про Київ і про Новгород. Коли княгиня приїхала сюди, ряд ми з нею уклали. Коли Святослав ішов на брань з ромеями і посадив у Києві сина Ярополка, а Олега у деревлян, - просили його дати й нам князя. Адже так, новгородчі?