Але ні суворе Варязьке море, ані гострі скелі біля берегів не затримали новгородських мореходців - на кількох учанах пройшли вони крізь негоду й бурі, зупинили лодії біля крутих скелястих берегів Упсали.
Оточений ярлами, воями і толковинами, князь Володимир піднімався до фортеці свіонських конунгів. Вони йшли між двома високими стінами, на яких викарбувані були невідомі їм письмена, подекуди стояли висічені з каменюк постаті потворних, страхітливих богів. Шлях вів усе вище й вище на гору, нарешті вони опинились перед зачиненими ворітьми фортеці.
- Ведемо князя новгородського Володимира до високого конунга Олафа! - закричали ярли.
Хтось довго й пильно дивився в прорізи в стінах фортеці. Зарипіли й відчинились залізні ворота.
- Конунг Олаф жде новгородського князя...
З каменю побудовані стіни в палаці свіонських конунгів, світло в довгі переходи й покої пробивається крізь вузькі загратовані вікна. Всюди горять світильники, стоїть охорона, на стінах почеплені й тьмяно поблискують алебарди, бердиші, однобокі франкські мечі, темніють турові роги.
З світлиці конунга Олафа видно сірі береги, хвилі на морі, хмари, що пливуть і пливуть удалину.
Олаф Скетконунг - немолодий уже чоловік з сивим, рівно підстриженим на шиї волоссям, густими бровами, під якими поблискують сірі очі; у нього гострий, як у птаха, зір, довгий крючкастий ніс, підібгані уста.
Він стоїть біля столу в кутку світлиці - одягнутий як мореходець, на ньому вузький, облипчастий каптан, короткі - до колін - штани, на ногах високі підковані чоботи.
- Чолом тобі б'ю, Олафе Скетконунгу, - починає князь Володимир, - прийми дари від мене й Новгорода.
Вої князя Володимира кладуть перед конунгом дари соболині хутра, разки горючого каменю* (*Горючий камінь - бурштин, янтар.), обоямогострий меч, срібнокований щит, золотий пояс роботи новгородських кузнеців - для конунга, емалі - для його жони, лунниці з сканню - для дочок.
- Добрі дари ти привіз, гардський княже, - відповідає Олаф Скетконунг, пальцем пробуючи лезо меча, - і за них тобі дякую. Щедрий Гардарик* (*Гардарик - країна городів (швед.).), багата земля твоя, княже. А тепер скажи, що привело тебе в Свеаріке?* (*Свеаріке (або Свіонія) - Швеція.)
Вони сідають один проти одного за столом. Вої князя тихо виходять, в глибину світлиці відступають ярли, мовчазні слуги ставлять на стіл наповнені міцним медом срібні келихи, толковини говорять тихими голосами.
- Я прибув до тебе, Олафе, пам'ятаючи, що тебе називають Скетконунгом* (*Скетконунг - хороший, добрий конунг (швед.).), хочу нагадати й утвердити те добре що було між людьми наших земель. Ти сказав про багатство моєї землі - і це правда. Але у великому роду не без сварги, при великому багатстві не без урону. Іде в мене, конунгу, сварга з братом Ярополком, що сидить у Києві-городі...
- Київгард, - примружує очі конунг Олаф. - О, я багато чув про нього.
- Тому я й прибув до Свеаріке, - продовжує князь Володимир. - Маю багато воїв з полунощних земель, але хочу тебе просити дати мені на поміч тисячі дві воїв. Вої-свеї, - закінчує князь Володимир, - хоробрі, їх знає весь світ.
- Так, у світі знають наших воїв, - згоджується конунг Олаф. - Та й самі мої вої люблять далекі походи. Але вони, - конунг посміхається, - дуже люблять городи, землі, дань.
- Городів і земель я дати не можу, - відповідає князь Володимир, - то не мої городи, а людей моїх, вони ж, знаєш сам, не терплять іноземців. А золото твоїм воям дам.
- Це буде довго?
- До Києва-города й назад - рік. А може, вої твої попливуть далі, до Візантії.
- Дві тисячі воїв... Рік, - шепоче конунг. - Що ж, княже, будемо радитись, запрошую й тебе на цю раду.
Тільки темніє, в ущелині за Упсалою, що горловиною своєю виходить до кипучого моря, в священній діброві запалюється безліч вогнів, народжується спів, чути людські голоси.
Шляхом, що в'ється над морем, до цієї ущелини на колісниці, яку тягне четверик коней, оточений гірдманами* (*Гірдмани - охоронники.), їде з ярлами і лагманами* (*Лагмани - управителі земель.) Олаф Скетконунг.
Ще одна колісниця прямує за першою, в ній сидять князь Володимир, воєводи новгородські, вони пильно озираються навкруг.
Горять смолоскипи, їхні відблиски розірваними разками намиста відбиваються на піні прибою, іржуть сполошені темрявою й вогнями коні.
У священній діброві, в храмі, колони якого підпирають викладений залізом дах, уже все готове для тінгу* (*Тінг - урочисті збори.) й священної жертви. Служниці накрили килимами й поставили в храмі лави перед високим дубовим троном конунга, на яких сяде старшина; за скелями здіймається до неба високе полум'я вогнища, воно освітлює великі, зроблені з каменю й дерева постаті богів Одина, Тора, Глера, Ніорда. На широкій площині перед ідолами в обкладеному каменем колі стоять блискучі мідяні чаші, лежать кропила з щетини, ходять дротти* (*Дротти - жерці.), ще далі в темряві у загороді поблискують великими очима й тупотять коні й корови, роздратовано хрюкають кабани.