Хто-хто, а вони достеменно знали, які незчисленні багатства мають князі Русі і їх люди, ці багатства, либонь, були не менші, ніж усі скарби Парижа, Лондона і ще багатьох городів, узятих разом.
І вікінги з Свіонії перетинали Варязьке море, куди ходив ярл Рюрик, його брати Синеус, Трувор, вони водили з собою дружини, перед якими здригнувся б будь-який город у Англії, Франції, Римській землі.
Але в Гардарику вікінги Свіонії нічого зробити не могли. Рюрик бував у Гольмгарді, оголосив себе ярлом цієї землі, але неспокійні новгородці не допустили його до свого города, й він змушений був сидіти рік за роком у Ладозі...
Не пощастило й іншим ярлам - шукаючи добутку, ярл Синеус тікав аж у Біле озеро, в землю весі, ярл Трувор захопив Ізборськ, але змушений був тікати й звідти.
Вікінги Свіонії вдавались до хитрощів: користуючись з того, що Русь дозволяла купцям з півночі ходити на лодіях з Варязького до Руського моря, а далі й до греків, вони клали в свої події зброю, прикривали її згори хутрами, досягали далеких городів на Дніпрі, а там, вчинивши вночі штрангуг* (*Штрангуг (від шведського Stran - берег, hugg -удар) - десант, висадка на берег.), пробували захопити ці городи.
І от князь Гольмгарду Володимир звертається до Олафа Скетконунга по допомогу, просить дати дві тисячі воїв, щоб він міг помститись за кров брата, зробити лад у своїй землі.
- Слухай, Фулнер! - одвертається нарешті від вікна й каже ярлу конунг. - Ти з двома тисячами наших воїв ідеш у Гардарик. Але допомагати новгородському князеві убити свого брата й утвердитись у Києві - це мало для cвена. У поході дивись, ярле! Нехай Володимир вбиває Ярополка, а Ярополк Володимира, ти бережи кров своїх воїв. Між Новгородом і Києвом лежить Полотська земля князем там сидить Регволд - це cвен, князь нашого роду. Дивись, якщо Регволд з'єднається з Ярополком і вони перемагатимуть Володимира, допоможи їм, якщо не вийде в Полотську - може, пощастить у Києві.
Фулнер слухає, й посмішка заливає його спотворене обличчя. Ні, немарне старого ярла прозвали жорстоким!
Князь Володимир щасливо повернувся з Свіонії, разом з ним приїхало й дві тисячі воїв Олафа Скетконунга.
У Новгороді не полюбляли свіонів, через що й князь Володимир не пустив їх до города, лодії ярла Фулнера стояли там, де Волхов допливає до Ільмень-озера.
Але що могли зробити ці дві тисячі воїв? У Новгороді вже зібралась сила-силенна людей з полунощних земель, на Волхові похитувались лодії з усіх п'ятий Новгородської землі, що волоком добились сюди через озеро Нево з Карели, озером Онего і Свир'ю від погостів над Крижаним морем, з Білоозера, Мезені і навіть Печори.
Усіх їх мав опорядити в дорогу Великий Новгород, кліті на торговищі й у княжому дворі над Волховом були розчинені, кожен конець і вулиця давали на рать, що велів князь; з Кузнецької вулиці везли день і ніч усяку кузнь, з Плотницької - котки для волоків, з Щитної - щити та мечі, з Кожевницької - збрую, сідла, з Гончарського конця - корчаги, плоскви.
Та й самі новгородці вирушали на брань, люди йшли і йшли з усіх конців - Наревського, Словенського, Загородського; отці прощались із синами, жони плакали на грудях своїх мужів, дівчата проливали сльози за своїми молодими.
Проте князь Володимир не давав загаду піднімати вітрила. Повернувшись з Свіонії, він послав своїх слів на чолі з воєводою Михалом у Полотськ, до князя Регволда.
Усе боярство й воєводи чули, як князь сказав:
- Ти, воєводо Михале, їдеш до полотського князя Регволда; скажи, що не хочу марно проливати крові, пропоную йому мир і любов, прошу разом зі мною йти на Київ утверждати Русь.
- Князь Регволд - вельми хитрий і лживий, - відповів на це Михало. - Як можемо ми вірити його слову?
- Гаразд, - повів далі князь Володимир, - коли так, скажи йому, що я хочу на знак нашого миру взяти жоною дочку його Рогнедь...
- Добре розсудив, княже! - загомоніли воєводи й бояри. - Так і говори! І ми волимо, аби в нашого князя була достойна жона.
Пізніше князь Володимир часто думав над тим, чому він дав такий загад своїм слам. Він чув раніше про княжну Рогнедь, яку всі називали красунею, але сам ніколи її не бачив. Любов? Ні, він не міг полюбити Рогнедь, сидячи в Новгороді. Зухвалість? Ні, Володимир і цього в гадці не мав. Син рабині хотів відчути себе людиною, князем, та ще хотів добра рідній землі.
Проминуло багато часу, відколи Михало з іншими слами рушили на подіях в озеро Ільмень, щоб далі волоком потрапити в Двіну, а там і до города Полотська, і все не було ані їх самих, ані звістки. Над Ільменем і на високій Перинь-горі день і ніч стояла сторожа, вої дивились на південь, чи не майорять у тумані вітрила й щогли, але з далини тільки котились хвилі, над ними кружляли птахи чайки, із-за обрію випливали білі, схожі на вітрила, хмарини - лодій новгородських не було й не було.