І от рано на світанні з Перинь-гори примчали гінці: на далекому плесі Ільменя з'явились гострі вітрила новгородців, то, либонь, воєвода Михало повертається з Полотська. Одразу ж після цього князь Володимир з воєводами помчали на Перинь, у прозорому, сліпучо-голубому повітрі над далеким обрієм побачили знайомі вітрила.
Але незабаром вітер стих, вітрила впали, вої, напевне, сіли на весла - пливти мінливим, затканим хвилями плесом Ільменя було важко; тільки надвечір лодії новгородські поклали укоті у Волхові напроти стін дітинця, а Михало з іншими слами зійшли на берег.
Князь Володимир слухав своїх слів у Великій палаті дітинця. Туди ж прийшли в темних довгих платнах і високих бобрового хутра шапках, з посохами у жилавих руках бояри, мужі ліпші й нарочиті, - вони сіли в круг на лавах попід чорними рубленими стінами - мовчазні й замислені; посеред палати стали, спираючись на мечі, воєводи й тисяцькі; молоді бояри норовили стати ближче до княжого місця; пізніше за всіх гордовито, з бубном у руці прийшов волхв Ємець, і всі розступились перед ним. А потім із-за завіси в кутку палати з'явився і князь.
- Чолом тобі, княже! Будь здоров, княже! - прокотилось у палаті, воєводи й тисяцькі забряжчали мечами, мужі ліпші й нарочиті, що дрімали під стінами, підняли голови, Ємець провів пальцем по шкірі бубна, і сухий, скрипучий звук приєднався до шуму в палаті.
- Будьте здорові й ви, мужі новгородці! - відповів на їх вітання князь Володимир, здійнявши з голови хутряну, всипану самоцвітами шапку, а з пояса меч, сів на свій стілець.
У палаті стало тихо. В круглих слюдяних віконцях багряніло вечірнє проміння. Гридні ходили з світильнями, запалювали у важких шандалах товсті воскові свічі. У мерехтливому їх сяйві стало краще видно князя Володимира, його світле, срібною ниткою ткане платно, широкий зелений пояс, червоне корзно. Позад нього окреслились темні голови воєводи Добрині і ще кількох старших воєвод, що завжди стояли позад нього, за княжим стільцем.
Потім у дверях палати залунали важкі кроки, між рядами мужів до князя прямували сли, що їздили в землю Полотську. Ось наперед вийшов воєвода Михало, бояри Зринь, Волдут, Тудор, тисяцькі Спирка й Чудин.
- Чолом тобі б'ємо, княже, і всьому Новгороду, - почав Михало, низько вклоняючись Володимиру, а потім і мужам на всі боки. Те саме зробили і всі сли.
- Будь здоров і ти, боярине Михале, і ви, сли! - відповів на це князь. - Ждали давно новгородчі вас із-за Волока, чого затримались?
- Супротивний вітер рвав наші вітрила, - вирвалось у Михала, - а паче вітру затримали нас облуда, кривда та лжа.
- Хто смів заподіяти людям нашим облуду й кривду? - спохмурнів Володимир.
- А вже ліпше б ми не їхали до Полотська, княже наш, а вдарили на них всією силою, тільки того заслужив клятий Регволд, сини і вся псина його зграя.
Але тут же тисяцький Михало зрозумів, що висловлюється не тими словами, якими слід говорити княжому слу, і, зупинившись на якусь мить, повів тихо, суворо, поважно:
- За твоїм загадом, княже, прибули ми з повним місяцем до города Полотська і сказали сторожі, що хочемо говорити з Регволдом як сли новгородського князя.
- Ви бачили його? - запитав Володимир.
- Бачили, - заспішив Михало, - сказали, як ти велів, що не хочемо мятежа й усобиці, бережемо і будемо оберігати мир і любов у землях Русі, хочемо жити по закону й покону отців наших, як. уставили князі Олег і Ігор, княгиня Ольга і син її Святослав, та ще так, як велять наші боги.
І тут Михало замовк. У палаті була така тиша, що всі чули, як кипить віск у шандалах, важко дихають мужі на лавах.
- Чого ж ти замовк?
- Я сказав, - одразу ж продовжив Михало, - що ти, князь новгородський Володимир, блюдя мир на Русі, пропонуєш князю Регволду сукупно з ним іти проти князя Ярополка, який убив брата свого Олега й хоче йти на тебе.
- І що відповів Регволд?
- Він узяв нашу грамоту, прочитав і порвав, кинув на землю...
Воєводи й бояри на лавах роздратовано загомоніли, вдарили об підлогу посохами.
- Зло вчинив Регволд! Супостат він, ворог! - закричали всі і вже схоплювались з лав, затупотіли ногами.
Тільки князь Володимир твердо сидів на стільці, дивився на Михала й слів.
- Що ж ще сказав Регволд? - так голосно, що почули всі в палаті, запитав він.
- Він сказав непотрібні, дурні слова, - промовив у тиші, що після цього настала, Михало, - і мені негоже їх говорити.