- Ні, говори! - велів Володимир.
- Князь Регволд, - рішуче почав Михало, - сказав, що його дивує грамота новгородського князя з боярством, бо Новгород і Полотськ однаково древні землі, древні однаково в них князі й боярство, і якщо Новгород хоче навчати Полотськ, то Полотськ може Новгород провчити... Гординю ніс князь Регволд, хвалився родичем Рюриком, він сказав, що вільний обирати, з ким йому іти - з Новгородом чи Києвом.
- І вже він обрав?
- Так, княже, обрав, бо діє в'єдно з Ярополком-князем. Михало замовк, але князь, що пильно стежив за його обличчям, помітив, як кліпає воєвода очима.
- Що ж ти замовк?
- Вони виводили нас по одному з терема полотського князя, а там вчинили нам образу - стригли бороди.
Михало показав князеві і мужам свою набагато коротшу, ніж раніше, бороду.
- І на тебе вони образу клали, - закінчив Михало. - Князь Регволд велів нам переказати, що дочка його Рогнедь не хоче роззути робочича, сина рабині...
Блідий сидів на стільці князь Володимир, і тільки покладені на поручні стільця пальці рук, що стиснулися в кулаки, свідчили, як вразили його слова воєводи. Проте він нічим, крім цього, не виказав свого хвилювання; дивлячись на воєвод і бояр, Володимир ждав їхнього слова.
І він діждався. Ось один з бояр підняв посох, даючи знак, що хоче говорити, потім устав, ступив уперед, і всі побачили старого Скордяту - з перетятим шрамом чолом, слутого* (*Слутий - сліпий.) на одно око.
- Не токмо тебе, сина Святослава, онука Волги, образив Регволд, - промовив Скордята, - но такожде і боярство, всю Новгородчу землю; Михало сказав, що він діє в'єдно з Ярополком-князем... Що ж, зане так, ми підемо на Ярополка й Регволда...
- То правда, правда! - загомоніли всі в палаті. Смутне, посічене обличчя Скордяти перекосилось, єдине око блищало хижо.
- А ще я скажу, - закінчив він, - що змусимо, аби та Рогнедь роззула нашого князя. Ми тебе викормили й випестили, княже, - звернувся він до Володимира, - то й веди нас тепер за собою.
- Підемо! Веди нас, княже! За Русь! - кричали воєводи й бояри.
У палату долинули протяжні звуки дзвону - збиралось віче. Князь Володимир устав, щоб іти на площу. Люта образа, жадоба помсти ще буяли в його грудях, але до обличчя вже прилила кров, серце билось рівно, дужо.
Після віча Володимир говорив у своїй світлиці на верху терема з Добринею.
Була ніч. Князь стояв біля розчиненого вікна, крізь яке вливався багатоголосий крик, шум з подій, далекий смутний спів.
- От і все готове, воєводо мій, тепер і в дорогу, - почав Володимир. - Довго я думав про Київ, рвався туди, хотів там бути, але не так, як нині.
- Чого печалишся, княже? - підійшов до нього ближче й зупинився поруч Добриня. - Ти ідеш на праве діло, захищаєш закон і покон отців своїх, маєш з собою воїнство незліченне, певен я, що приєднаються, стануть під твоє знамено й полуденні землі.
- Це все так, Добрине, і коли б не вірив, то й не пішов би, але скільки крові доведеться нам пролити, навіщо Ярополк почав усобицю в землях, навіщо накликав хмари на Русь?
Обидва вони, стоячи біля вікна, бачили полуденне небо. Там збиралась гроза, перша, либонь, за літо, десь над самим обрієм пробігала тонка зміїста блискавиця, вона била й била в землю, плесо Ільменя, ліси.
Князь Володимир витер долонею чоло, на якому виступили зерна поту.
- Мушу йти! - промовив він. - Нехай Перун благословить все моє воїнство.
- Не печалься, княже, - не сам будеш, я завжди з тобою.
Він узяв руку Володимира й міцно стиснув її.
- Ні, Добрине! - відповів йому князь. - Я тебе не кличу в цю дорогу.
Воєводі стало якось недобре й моторошно. Що трапилось? Чому князь не думає брати його з собою?
- Я люблю Київ, - поволі говорив Володимир, - за ці ж літа полюбив Новгород... І як їх не любити? Київ - отчина моя, а вспоїв мене й вскормив, як рідного прийняв Новгород. Люблю я цей город, усі п'ятини землі, людей полунощних, що мають суворі лики, але теплі серця.
- Ці люди люблять такожде й тебе, - сказав Добриня.
- От через це й не хочу я, - ніби не чуючи його слів, вів далі Володимир, - залишити їх сиротами... Ми йдемо далеко, полунощна рать стане аж на Дніпрі, а тут кожного дня можуть посунути свіони, чорні булгари.
- Добре робиш, княже, - згодився Добриня, - що печешся про Новгород, полюбив і я його.
- Думаю, - подивився на Добриню Володимир, - що треба мені залишити в Новгороді посадника свого, якому вірю.
- Так і зроби, княже!
- Роблю, Добрине, а тому залишаю в Новгороді тебе.
- Мене?
- Так, мій вуйку й воєводо!
Добриня довго мовчав. Блискавиці на обрії роздратовано били землю. Важкі думки краяли серце воєводи.