Він хотів би піти з Володимиром - похід обіцяв йому честь і славу, в полуденних землях їх ждала перемога.
Правда, Добриня непокоївся, думаючи про Київ. Володимир, - він вірив у це, - переможе Ярополка, сяде на столі отця свого. Гора, яка нині схиляється і служить Ярополку, дуже швидко схилиться перед Володимиром, служитиме йому.
Але чи прийме Гора Добриню? Він згадав літа, коли був гриднем у дружині князя Святослава, сотенним, став, нарешті, воеводою-уєм Володимира. Що жде його, коли він приїде в Київ з Володимиром? Князь - дужий, він пішов у отця свого, скорить Гору, але хіба князі давно, а нині й поготів не схиляли голів перед всемогутньою Горою? Коли ж навіть князі мусять стерегтись Гори, то що говорити йому, Добрині, він і колись відчував неприязнь, ненависть Гори, тепер так само боявся тамтешнього боярства й воєводства.
У Новгороді Добрині вільніше, тут він рівня всім боярам і воєводам, стоїть над ними, бо є правою рукою Володимира, стане ще вище, коли залишиться його посадником.
- Дуже уболіваю я, княже, - важко зітхнувши, промовив Добриня, - що не береш мене з собою, бо там я ані сил, ані самого життя не пошкодував би для тебе. Але знаю, бачу, що мусиш мати тверду свою руку й у Новгороді... Пам'ятай, княже, що аки воїн твій сидітиму тут, блюстиму стіл, все робитиму по твоєму слову.
Добриня подумав, що, може, саме в цю хвилину йому слід сказати князеві правду про себе й сестру Малушу - тому легше буде, коли знатиме, що в Новгороді сидить не посадник тільки, а брат його матері, рідний дядько, Добрині ж буде більше честі й слави...
Проте це була одна тільки мить. А що подумає і що скаже Володимир, так пізно почувши цю правду? Може, - Добриня зовсім розгубився, - князь не залишить його тоді в Новгороді, а візьме з собою?
Ні, краще мовчати, бути посадником у Новгороді, де в нього є терем, дворище, земля, жона, буде він віднині хазяїном і княжого двору в Ракомі. ї Добриня не сказав потрібного щирого слова.
- Прощавай, княже! Щаслива путь! - тільки й прошепотів він сухими устами.
За Новгородом, там де Волхов-ріка з'єднується з Ільмень-озером, є гора, що за тисячу літ трохи притерлась на маківці й осипалась на схилах, але однаково височить ще й досі.
У ті ж часи на вершині гори Перинь втрамбовано було, як тік, широке требище, посеред нього на кам'яному підмурку височіла дубова постать Перуна, навкруг - богів п'ятин новгородських, а на вісім кінців від них, немов пелюстки страхітливої квітки, день і ніч палали кострища* (*Кострища - жертовні вогнища.).
Вирушаючи на рать з Ярополком, князь Володимир велів воїнству зібратись на березі Ільменя, сам прибув туди й з воєводами став підійматись на гору.
Чим вище підіймались вони, тим ширший виднокруг відкривався їхнім очам, князь і воєвода бачили в затоці Ільменя сотні лодій і учанів з Новгорода і п'ятин, далі гойдались на хвилі лойви і шнеки варязькі.
З гори видно було і шлях, яким вої мали вирушати за Волок, - блискуче плесо озера Ільменя, густі зелені ліси на його берегах, з іншого боку темнів над Волховом Новгород, за ним стелилась безмежна, повита сивим маревом низина.
На требищі вже все приготували для жертви - високо в небо впинались вісім довгих вогняних язиків кострищ, жерці щосили били в бубни й бряжчали мідяними дзвониками, ревла худоба.
Перинь-гора не могла вмістити всіх воїв, і тому князь велів складати жертви скрізь на березі. Єм, водь, саамі й комі* (*Єм, водь, саамі, комі - північні племена Русі.), що їхали на рать з своїми богами й шаманами, поклали там окремі кострища, виставили перед ними богів - дерев'яні чурбаки з витесаними на них очима, жіночими грудьми й просто срамними місцями, - під удари бубнів, вискалюючи зуби, танцювали біля них, через що новгородці навіть потай сміялись.
На вершині Перинь-гори князь зупинився. Прямо перед ним вирізувалась на тлі голубого неба пошерхла від сонця і вітрів, темна від диму требищ постать Перуна з блискучими позолоченими очима, за ним і наокруг нього стояли такі ж темні, вирізані з дерева чи висічені з каменю боги п'ятин Святовит, Білбог, Триглав - подоба чоловіка й жінки з головою на плечах, головою в грудях і ще однією головою у дітородному закутку - і навіть Чорнобог, що мав вигляд великого пса, - це були ті боги, яким віки молились люди в Новгороді, в землях воді, ємі, саамі, комі, а за ними стояла північна, язичеська Русь.
У цей день і годину за князя Володимира і всіх воїв, за перемогу над Ярополком молились ще й в одному місці в самому городі - там у невеликій християнській дерев'яній церкві Іоанна на Опоках від жаркого вогню свічок двічі починалась пожежа.