Швидко посувались уперед ріками та озерами вої князя Володимира. На чолі пливли лодії Новгородської землі, слідом за ними важкі лойви й шнеки варягів, позаду, де не глянь, - учани, буси, однодеревки земель заволотських і полунощних.
На озері Ільмені, широкому, як море, де не видно було й берегів, північний вітер швидко гнав лодії з хвилі на хвилю, у гирло Ловаті вони увійшли ключами й так довго пливли між зелених берегів і високих лісів; лодії чола вже наближались до Пархіна, а в гирло все входили однодеревки, що охороняли воїнство ззаду.
Послав князь Володимир багато своїх воїв ще й пішо та комонно понад Ловаттю, вони посувались обома берегами велика, незборна сила невблаганно йшла з півночі на південь; стережучись підступного ворога, вої дивились уперед, у затягнуту весняними туманами далину, на боки, обминали зрадливі ліси, оглядались назад, де за озером Ільменем сховався Новгород.
Усе було нібито спокійно в лодіях, вої на веслах не розгинались день і ніч, схід сонця зустрічали на широкому плесі, сонце ховалось за ліси, але однаково в нічній тиші гриміли весла в кочетах, солов'ї співали у верболозах та кущах, а люди слухали й мовчали. Вони чули битву, смерть ходила там, де над обрієм висіли великі, ясні зорі.
Битва ця була все ближче й ближче. Вої, які на конях мчали поперед воїнства, часом повертались, ждали князя, розповідали, що робиться на берегах і в полі.
- Чи спить князь? - чув Володимир голос тисяцького Чудина.
- Я чую, тисяцький, з чим приїхав?
Дві лодії сходяться на плесі. Князь і тисяцький сидять рука в руку, вої опускають у воду весла і не гребуть, щоб не заважати розмові, лодії пливуть за течією, на бистрині тремтять їхні чорні відбитки, навколо дзюркотить вода, відблиски зірок грають за кермами.
- Є вісті, княже! - тихо говорить Чудин. - Он у березі горить вогник - туди дійшли наші вої, що йдуть крізь ліси і в полі. Вони кажуть, княже, що всюди на погостах і у весях тільки й чутки, що про похід Ярополка на Новгород.
- І що люди?
- Люди тікають у ліси, ховаються в болотах, аби тільки не йти з Ярополком, не хотять його. А тепер, коли почули, що ти, княже, ідеш на Ярополка в Київ, виходять з лісів, шукають нас, стоять тут усюди на обох берегах. - Чудин широко розводить руки, ніби обнімає все навкруг.
- А Ярополк де?
- І про це запитував, княже. Кажуть люди, що тут, на північних ріках, його воїв ще не бувало, збираються вони за Волоком, стоять їхні лодії далеко за Смоленськом. Люди просяться до нас, дехто має й списи - чи брати їх з собою?
- Будемо брати, тисяцький! Нехай іде на нього вся земля, вся Русь!
Коли лодії допливли до гирла Ловаті, звідки їх через озера та дрібні ріки волоком потягли до Дніпра, однієї темної ночі вої побачили на заході багряну заграву, що пізніше стала ясніти.
То не місяць сходив над лісами - не на заході його отчина, - то десь за лісами, де стоїть город Полотськ, щось горіло, і ця велетенська пожежа не вгасала всю ніч, навіть перед сходом сонця на західній частині неба видно було багряну широку пасмугу.
У цю ніч князя Володимира на лодіях уже не було. З тисячею своїх воїв мчав він на конях, які вже давно стояли напоготові на ближчих погостах, на захід, де буяла пожежа: там горіли ліси, і то був знак, що їм треба поспішати на поміч чолу свого війська.
Ярл Фулнер, дізнавшись вранці про цю подію, був дуже невдоволений і, поблискуючи одним своїм оком, довго дивився в далечінь, куди пішов з дружиною Володимир.
"Хитрий новгородський князь, - думав він, - боїться мати мене спільником у боротьбі з Регволдом. Що ж, нехай б'ється сам, я ждатиму кінця битви..."
Князь Володимир настиг до Полотська, коли його вої вже захопили посади над Полоттю й Двіною, підступили до город а й почали там січу.
Дружина Регволда, відступивши з посадів, зачинила ворота, підняла мости, швидко стала на городницях, жони й смерди вже готували там гарячу смолу й каміння, скрізь лежали оберемки стріл.
Почалася люта січа. Новгородці з великим трудом пробились і розметали околля, проминули вал і рови, стали під самими стінами, дерлись на них, почали бити ворота.
Згори лилась смола, падало каміння, стоячи за заборолами, дружина Регволда метала тисячі стріл, земля навкруг червоніла від крові, за стінами чувся крик, іржали коні - відбивши перший наскок, полочани готувались, либонь, опустити міст, відкрили ворота, щоб скопом виїхати звідти і в полі розметати новгородців.
Саме тоді на шляху, що вів з Полотська на схід - за ріки Оболь і Полоть, - встала хмара куряви, там земля загула від кінських копит, почувся крик.