У полочан, звичайно, і гадка зникла потикатись за ворота; перекликаючись між собою, вони чимшвидше готували на стінах смолу й стріли, багато з них кинулись до воріт, закидали їх зсередини колодами, присипали землею.
Полочани дивились не туди куди треба, бо в той час, коли вершники летіли зі сходу, невідомо як, але зовсім з іншого боку - від заходу, з берегів Двіни, - непомітно підступили до стіни і видерлись на городниці кількасот воїв-ізборців, вони, тримаючи в руках щити й мечі, пішли з городниці на городницю, рубаючи й скидаючи з них дружину Регволда, а тим часом вершники вже були під стінами, розбили, повалили ворота.
Князь Володимир разом з першими воями пролетів у ворота. Він побачив страхітливе видовище - на землі серед двору лежав мертвий Регволд, ізборці взяли на списи двох його синів, скрізь волали покалічені вої, іржали коні, чувся брязкіт щитів і мечів, двері ломились у теремах, розлючені вої вибивали вікна.
- Годі! - крикнув князь Володимир. - Припинимо січу! Глумитись над мертвими не годиться.
Коли сонце стало зовсім низько над Двіною, від берега за Полотськом одірвалася, зробила широке півколо на плесі й попливла на захід до пониззя велика лодія. На ній не видно було ні керманича, ні гребців, ні весел у кочетах, тільки чорне широке знамено маяло на високій щоглі.
Посеред лодії на дошках лежали мертві - князь Регволд і два його сини Роальд і Свен, опоряджені в далеку дорогу: волосся було зачесане, руки вимиті, на пальцях підрізані нігті, груди присипані землею.
Так велів древній покон свіонів і так зробила дочка Регволда Рогнедь - князь Володимир дозволив їй поховати батька й братів, як велить покон, а дворянам - допомогти їй.
Коли лодія рушила, Рогнедь з розпущеним волоссям, з сльозами на щоках довго стояла на березі, над головою її з шумом літали ластівки, але вона нічого не чула, дивилась і дивилась, як лодія пливе плесом, зникає вдалині.
Так вона й плистиме, бо, якщо десь і пристане до берега, її відштовхнуть полочани - у них свій покон, нехай лодія з мертвими князями пливе до Варязького моря. А коли й там хвиля не прийме її, то й ще далі - до далеких скелястих берегів Свеаріке.
Надходив вечір. Лодії вже не було видно. Рогнедь довго стояла на березі, а тоді піднялась крутою стежкою на гору і зникла у воротях города.
Велика стравниця князя Регволда мала головні двері з півдня, від Полоті, - для хазяїна і дружини його, ще одні, з півночі, - для дворян. Посередині стравниці стояв великий стіл, на широких дубових лавах округ нього можна було не тільки сісти, а й покласти меч і щит. Тут після бою під стінами города й у дітинці князь Володимир зібрав старшу свою дружину, щоб перепочити, випити й поїсти, радитись про похід далі.
Надворі вже стемніло. Дворяни запалили на столах залиті ведмежим салом світильні, гноти яких нестерпно чаділи, поставили горнці й дерев'яні миски з м'ясом, рибою, різним зіллям, корчаги з медом і олом.
Це була звичайна вечеря воїв після ратного труда, пожива для стомленого тіла, услада покаліченому в жорстокій січі.
У цей же час в городі й на погостах, як велів суворий закон війни, вої добрались до медуш, викочували бочки з медом і олом, складали жертви й правили тризну по тих, що загинули під Полотськом.
Вогні палали й далеко за Полотськом, на берегах Двіни, над Дриссою й на Поозер'ї - то полочани одержали вість, що не стало князя Регволда, клали вогнища, гнали серед нічної пітьми коней, щоб приєднатись до воїв князя Володимира.
- Слава Володимиру! - гриміло в стравниці, де так недавно сидів і пирував князь Регволд.
- Слава Володимиру! - лунало скрізь у городі й по долині.
Тільки сам Володимир не пив, говорив з полотським тисяцьким Свидом, що у вирішальну годину велів воям у дітинці обернути мечі проти Регволда, радився з новгородським воєводою Путятою, якого хотів залишити посадником своїм у Полотську.
- Залишаю тобі невелику дружину, а ти заутра скликай людей, говори, що мир і тиша повинні стояти в Полотській землі, блюди їхні закони й покони, дивись на захід, звідки невпинно загрожує ворог, дивись і на схід, посилай нам підмогу.
- А як бути з дочкою Регволда? - запитав Путята.
- Полочани поважають Рогнедь, - вставив слово тисяцький Свид. - Дівчина справедлива, смілива, на ловах іде поряд з мужами, з убогими щедра, не рівня своєму батькові.
- Здається, ми її також не скривдили? - звернувся Володимир до Путяти.
- Так, княже. Рогнедь поховала за твоїм дозволом свого батька й братів по локону, поклала їх у лодію, що попливла до моря.