- Ми-ку-у-ло-о! Боги! Ми-и-ку-у-ло!
Він стояв перед нею з непокритою головою, у сірій від пороху сорочці і таких самих ногавицях, з мечем біля пояса, з щитом і торбинкою на плечах, темний від вітрів і сонця.
Але Віста жахнулась, бо Микула був зовсім сивий, чоло його перетинав товстий шрам, крізь розстебнутий комір видно було рубці й на грудях.
Вона ступила вперед, кинулась йому на шию, обняла, поцілувала, зрошуючи сльозами чоло, щоки, торкнулась руками його грудей.
- Цілий! Цілий! От і прийшов додому! - промовив Микула, поглянувши на хижу, яка ще глибше вросла в землю, на поламаний віз, що заріс бур'янами серед двору, на іржавий леміш рала, що стояв там, де він його й покинув, - під стіною хижі.
І чомусь, невідомо саме й чому, трапилось з ним те, чого він зовсім не ждав. З очей зірвалася, поповзла по щоках, прокотилася посивілою бородою й упала на траву велика зерняста сльозина.
- Не плач! - суворо сказав він Вісті. - Диви, - засварився вже він, - своїми сльозами всю твар мені змочила. - Він провів рукою по щоці й змішав свою сльозу з сльозами Вісти. - Ти краще скажи, як тут?
- Що повім? - відповіла вона. - Усе як було. Де ти так забарився?
Він обернувся назад, ніби хотів оглянути пройдений шлях.
- Далеко був, - промовив глухо. - Ратоборствували ми... Тепер уже вороги сюди не прийдуть... От тільки князя нашого Святослава не стало...
- Чула! Ходімо до хижі, Микуло. І вони пішли - бігцем по схилу валу, повільніше - двором.
- Чула, чула, - говорила Віста. - Від багатьох чула про князя. І вже думала, аще князь поліг головою, то й ти біля нього кості склав.
- Ні! - скрикнув Микула. - Я живий, живий, Вісто!
Разом, дуже зігнувшись, бо двері за довгий час ще більше осіли, зайшли вони приступцями до хижі, зупинились одразу за порогом. У кутку тлів вогонь, червонувате його проміння осявало піл, темні стіни, кадь, у якій світилось кружальце води, порожні, перевернуті догори денцями корчаги, горнці.
Микула поволі рушив уперед, зняв з плечей торбинку й щит, одчепив од пояса меч, поклав зброю перед очагом, сам низько вклонився вогню й чурам, що під ним жили.
І хто знає, чи почули й пізнали чури Микулу, чи, може, свіжим вітром війнуло на очаг від розчинених дверей, але вогонь у ньому враз ожив, забуяв, жовто-червоні язики піднялися над жаром.
- І як живе рід наш? - запитав, сівши біля очага, Микула.
- Усе як було... Немає роду.
- А брати Бразд і Сварг?
- Бразд тепер не брат нам... Посадник княжий, новий терем поставив...
- Бачив... Добрий терем. А брат Сварг?
- Що Сварг? У старій його корчениці десятки холопів працюють, а ще одну поставив на шляху до Остра.
- А інші родовичі наші?
- Усе далі й далі люди від людей.
- Чому ж, Вісто?
- У кого земля й гривні, в того сила й правда, це тільки в нас нічого досі не було. І вже тоді Віста запитала в Микули, поглядаючи на торбинку, що лежала на долівці недалеко від вогнища:
- А ти, Микуло, щось приніс?
Він не зрозумів навіть, про що вона запитує.
- Ти про що говориш?
- Чи є в тебе в торбі, - задихаючись, запитувала вона, - гривні, золото, срібло, багатство?
Микула подивився на неї, ніби не впізнавав.
- Багатство? О так, маю, он воно в торбині.
- І можна мені взяти подивитись?
- Дивись, дивись!
Поспішаючи, вона схопила й розв'язала торбинку, заходилася все з неї викладати.
- Сорочка?.. Та вона ж уся в крові... А це ногавиці... Знову кров! А це що?! Якесь жито?
- Дань узяв, - посміхнувся Микула. - Гречка це. Віста розгублено опустила руки.
- А де ж... де ж, Микуло, - запитала вона, - золото, срібло?
- Не знаю, де воно, - тихо промовив Микула. - Не знайшов... - Трохи помовчавши, він додав: - Що багатство?! Он, у Києві бувши, шукав дочку нашу Малушу... її немає, Вісто! Навесні померла... у Дніпрі втопла... - Він узяв з торбинки кілька зерен гречки, кинув їх у вогонь. - За спокій її душі.
Віста заплакала так, як плачуть діти, - невтішно, навзрид...
Невдовзі побував Микула в брата свого Бразда, - Любеч невеликий, куди не руш - терема його не обминеш, не хотів би піти, так однаково княжий посадник покличе.
- Чув, чув, що повернувся ти з брані, Микуло, - одганяючи псів на воротях, говорив Бразд. - Що ж до мене довго не приходив? Загордився?
- Чого б то я став гордитись, брате? - відповів на це Микула. - І чим?
- А хто тебе знає? Ми - земляні люди, ти ж воїн... Проте ходімо до дому.
Разом зайшли вони до терема, де якраз топила піч жона Бразда Павлина. Микула привітався з нею, але малоговірка, завжди нібито сердита Павлина майже не відповіла на його вітання. Знадвору увійшли три сини Бразда - Гордій, Самсон, Вавило, і Минула навіть не пізнав їх - недавно були уноші, від землі не видно, а нині високі, жилаві, дужі, як і їх батько.