- Бачу, сини в тебе могутні, - промовив Микула. - Ростуть та й виросли вже.
- Аякже! - засміявся Бразд. - Так усе йде в світі - одні мруть, інші дорогу труть, одно загибає - нове виростає... А сини мої справді могутні.
- У батька пішли, - засміявся й Микула.
- А що ж, - згодився Бразд. - Мабуть, так і є, - в мене, в батька.
Сини недовго побули в теремі - вони, либонь, завжди тут з'являлись, коли хтось приходив до батька, - оборонити його, захистити. І зараз вони, побачивши, що до отця прийшов його брат Микула, одразу вийшли, рідний дядько їм був нецікавий, зникла з терема й Павлина - брата Микулу не хотіла частувати.
- То де ж ти бував? - поцікавився Бразд. - Де ходив?
- Навіщо запитуєш? - махнув рукою Микула. - Сам знаєш, колись ти ходив на брань, нині побував я, а предки наші, брате, все життя не сходили з коней...
Нагадування про предків, либонь, не сподобалось Бразду, й він сердито махнув рукою:
- Не сходили з коней? Так це ж коли було? А чого б я нині став сидіти на коні? А втім, скажи ліпше про себе, чув, що січа з ромеями була велика, ми тут такожде терпіли - давали князям воли, коні, жито всяке... і людей не одинажде давали...
- Дуже великі брані були над Дунаєм, брате, - зітхнув Микула. - Як і вистояли, - не знаю... Сукупно стояли - болгари й ми. Але вистояли - не посрамили Руської землі, лише втратили князя...
- Що ж, Святославу честь і слава, - спокійно сказав Бразд. - Маємо тепер Ярополка. Достойний князь Святославич... На столі Київському сидить твердо, його слухає вся земля... А ти ж як, Микуло, служитимеш тепер у дружині Ярополка чи замість меча візьмеш рало?
- Мій меч ходить там, де вороги землі нашої, а тут, у домі отців, візьму рало.
- Що ж, - промовив Бразд, - робиш добре. Уже ми, люди княжі, тепер землю розсудим... А ти сам де думаєш з ралом ходити - на княжій землі чи на своїй?
- Де ж тепер земля княжа, а де моя?
- Як велить закон, княже завжди є княжим, що було
Ольжиним, стало Святославовим, що було Сьятославове - суть нині Ярополче. А ти йди з ралом туди, де й раніше був.
- Перед бранню, - зітхнув Микула, - ходив я з ралом над Дніпром, у пісках.
- То й тепер сиди там. Княжі землі вище від Дніпра - там стоять і знамена* (*Знамено - княжий знак.).
Брати помовчали, Микула збирався вже й іти.
- А чи не забув ти, брате, - сказав раптом Бразд, - що саме перед бранню брав у мене купу?* (*Купа - позичка.)
- Купу в тебе? Але ж ти тоді сам говорив, що то купа не від тебе, а від князя. А я, брате, князеві Святославу служив, скільки мав сил, кров сукупно з ним за землю Руську проливав. Чуєш, Бразде, я в останню ніч перед смертю князя отак сидів з ним, говорив, і він мені дякував за все, за все, - то хіба ж я не одробив купи?
- Не знаю, що ти робив на раті і про що говорив з князем Святославом. Не знаю й того, яку дань золотом і сріблом привіз ти з брані... Що не моє, те не моє...
- Золото з брані? Послухай, брате, що ти говориш? Та невже ж і ти думаєш, що на брань я ходив заради золота і що заради нього стояв попліч із князем Святославом?
- А чого б то ти і йшов на рать?
- Якби-то ти знав, заради чого я ходив! - з болем сказав Микула. - Але коли так запитуєш, і сам уже не знаю, чому пішов.
- Покиньмо про це, - суворо сказав Бразд.
- Брате!
- Я тобі не токмо брат, а й посадник княжий. В купу взяв ти у мене коня, жита три четверики, нове рало... Роблю милість, як велить князь Ярополк, - за той час, що був на раті, уроку не візьму, а повесні мусиш повертати купу, не зумієш одразу - платитимеш оброк, не станеш повертати купи, не приробиш оброку - холопом станеш на княжому дворі.
Микула мовчав.
- І не гнівайся на мене, брате, - промовив Бразд. - Руська земля не така нині, як допреже. Князь князеві вже не брат, хоч і одного вони роду, що ж робити нам, простим людям? Хто вміє - приробить, хто незугарний - усе втратить... Так каже князь, так велить і бог.
Минула пильно подивився на брата.
- То ти християнин?
- Християнин, - гордовито відповів Бразд. - А хіба моя віра гірша від твоєї? Побачимо, брате, як допоможуть тобі твої боги?!
Пішов Микула і до брата Сварга. Ішов з важким серцем - після зустрічі з Браздом він усе згадував ніч після похорону батька, коли лишились вони - три сини Анта - в батьківській хижі і коли обидва брати - і Бразд, і Сварг - брали його за груди, вимагали ділити спадщину. Ні, що Бразд, що Сварг - не друзі йому, вік би не йшов до них, але хіба обминеш у Любечі терем посадника чи корченицю?