Щодо Рауха, то він, здавалося, не звертав ніякої уваги на слова Вана й занурився у свої міркування. За ці дні він цілком поринув у себе, але я бачив, що якась тривога наростає в його душі. До того ж здавалося, що ця дорога була знайомою ротмістрові. І, можливо, саме це найбільше насторожувало його.
Одного разу, немов прочитавши мої думки, Раух сказав мені:
— Думаю, що основною метою експедиції нашого Імамури є не топографічні дослідження.
— Так, я теж здогадуюся про це. Не кращий час проводити топографічні зйомки в цьому районі.
— Ви знаєте, осавуле, я тут колись воював. Вам відомо, як місцеві китайці називали перевал, яким ми йдемо?
— Щось похмуре?
— Загалом, так. Фен-по. Приблизно перекласти можна як «перевал похмурих душ».
— По-моєму, ця назва нам якнайкраще підходить саме нам.
Увечері на привалі Імамура запросив нас на нараду. Узагалі, відчувалося, що він ставився до нас з повагою, як до досвідчених офіцерів. Ольга, як завжди, виступала в ролі перекладачки. Імамура повідомив нам, що залишився останній, але найбільш важкий перехід через ущелину, позначення якої на японських і китайських картах потребувало уточнення. Також він сказав, що під час російсько-японської війни тут безвісти зникло кілька японських підрозділів, висланих для розвідки місцевості. Тому лейтенант попередив нас про необхідність дотримуватися особливої обережності.
Несподівано Раух сказав:
— Пане лейтенанте, через цю ущелину нам іти не слід.
Імамура спокійно подивився на нього:
— Я знаю.
Ольга сполотніла, а Імамура, трохи помовчавши, додав:
— Але в нас немає іншого виходу.
Так, невеселе враження справляв хребет Чжангуанцай-лін. Але перевал, який чекав на нас, перевершив найбільш похмурі прогнози. Відразу, як тільки почали спускатися, ми опинилися в густому тумані, крізь який я ледве міг бачити силуети своїх супутників. Кожен звук стукоту копит, кожен падаючий камінь викликали справжній гуркіт, що раптово стихав, неначе поглинутий навколишнім туманом.
Надвечір туман розсіявся, ми спустилися в низину, і маленька гірська стежинка перетворилася на відносно широку кам’янисту дорогу. Їхали серед дерев. Утома і скорочення нашого щоденного раціону вже давалися взнаки. Ольга поступово відстала від топографів і тепер їхала біля нас. За час переходу ми не перекинулися з нею й парою слів. З усіх нас тільки Багуляк щось наспівував собі під ніс, глибоко насунувши на очі кашкет.
Він один почував себе досить природно в цих горах, що, напевно, нагадували йому рідні Карпати.
Ми проїхали низиною кілька кілометрів, коли дорога стала ширшати. Я зрозумів, що попереду має бути якесь поселення. Машинально витяг наган, перевірив, чи заряджений барабан, і поправив ремінь, на якому висіла шашка. Раух помітив мій рух і поклав долоню на дерев’яну кришку кобури свого маузера. Багуляк і Ван теж напружилися: Іван по-козачому начепив на підборіддя ремінець кашкета, а китаєць клацнув затвором карабіна. Ольга тривожно подивилася на нас.
Невдовзі ми виїхали на узлісся. Між дерев виднілися обриси присадкуватих дерев’яних будиночків — фанз, що звичайно будували в Маньчжурії китайські колоністи. Однак від китайського села не чулося жодного звуку.
Імамура зупинив свого коня, піднявся на стременах і здійняв руку. Солдати заклацали затворами карабінів.
Увесь загін перетворився на єдину стиснуту пружину. Я намагався не дихати, прагнучи уловити найменший шум з боку села. Однак, крім шелесту вітру в соснах, не було чути нічого. Лише зрідка хропіли коні, тривожно переступаючи копитами.
Солдат з кулеметом під’їхав до капітана й зупинився, направивши свою зброю в бік будиночків. Імамура кивнув йому головою, і солдат попрямував до села. Ми завмерли, тривожно очікуючи, що ось-ось пролунають постріли й почнеться бій. Минуло приблизно десять хвилин (мені здалося, що кілька годин). Кулеметник вийшов із-за сусідніх будинків, обличчя його було гіпсово-блідим. Він качався за сідлі, учепившись у свій кулемет. Під’їхавши до Імамури, знесилений, солдат щось зашептав на вухо своєму командирові.
Імамура поліз у кишеню френча і неспішно натягнув білі рукавички, потім провів рукою по перев’язі меча й повільно пустив свого коня вперед. Торкнувши поводи, ми пішли за ним. Я мимоволі простягнув руку і притримав коня Ольги, залишаючи її позаду.
Далі можна було б написати, що село було вимерлим. Можна було б написати, якби село дійсно — буквально — не було б мертвим.
Запах, жахливий запах тіл, що розклалися, міріади мух, зруйновані і спалені фанзи, а головне — десятки трупів, що вистеляли вулиці і двори, зустріли нас у цьому поселенні мертвих. Ми повільно їхали, стримуючи коней, що злякано шарахалися від вигляду й запаху мертвих тіл.