Я замислився, хоча біль у ногах заважав мені зосередитися.
— Іноді нашу долю можуть визначати і книги, які ми читаємо.
Раух засміявся.
— А іноді люди, яких ми зустрічаємо… Потім я знову зустрів Дагоєва.
— Під час відступу Оренбурзької армії? — запитав я. Володимир якийсь час мовчав. Потім продовжив:
— Так, тоді він запропонував мені вибір — або його люди виріжуть мій загін, який я намагався врятувати, або я візьму разом з ним участь у якомусь божевільному обряді, пов’язаному зі східною чорною магією. Як тільки настала ніч, ми виїхали на невеликий схил. Горіли смолоскипи, і я чув розмірений стукіт барабана. На схилі стояли в ряд на колінах близько трьох десятків людей — китайці, монголи, європейці. Вони молилися, кожен по-своєму. Дагоєв сказав, що я маю всіх їх принести в жертву маньчжурському дияволу. Життя тридцяти незнайомих мені людей в обмін на тридцять життів інших людей, яких я колись заприсягся врятувати за будь-яку ціну. Але я не міг передбачати саме таку ціну! Я злякався своїх сумнівів, хоча розумів, що насамперед убиваю свою душу. Вочевидь, Дагоєв саме цього й домагався. Я взяв меч, якийсь дивний, швидше за все ритуальної форми, і встав за спиною крайнього з приречених. Дагоєв стояв біля багаття і протяжно читав якийсь текст, здається, на північно-китайському діалекті.
«Час!» — закричав Дагоєв. Я махнув мечем і почав рубати потилиці людей, що стояли на колінах. Монгол, який ішов поруч зі мною, збирав у велику срібну таріль кров із розрубаних голів. Інший, здається, китаєць, після кожних трьох убитих брав у мене меч і нагострював його шліфувальним бруском. Азіати вмирали мовчки, європейці кричали і проклинали мене. Я чув російські, англійські, французькі, чеські прокльони. Але найстрашнішим було те, що я перестав відчувати себе — я раптом відчув неймовірну радість і звільнення. І в цей момент я зрозумів, що мене вже немає… і ніколи не буде. Потім Дагоєв розгорнув сувій і занурив його в чашу з кров’ю убитих. «От і все, до наступної зустрічі,» — сказав він. Мені підвели коня, і до ранку я повернувся до своїх. Після цього я вже не уявляв, як зможу жити далі. Хотів умерти, покінчити із собою, але не міг. Щось заважало мені — може, розуміння того, що я вже не належу собі…
— Чому ви не виїхали в Європу, а повернулися сюди? — запитав я.
— Злочинець завжди повертається на місце злочину, — спокійно відповів ротмістр.
— А чого домагався Дагоєв?
Раух не встиг відповісти — зарипіли двері сараю, і на порозі в сутінках заходу з’явилася фігура в чорному сюртуці.
— Здрастуйте, добродії, — вимовив чоловік. — З вами, ротмістре Раух, я вже мав честь бути знайомим, а от ви, пане осавуле, поки що граєте тільки роль статиста… Та, сподіваюся, я зможу змінити ваш статус у цьому спектаклі. Дозвольте відрекомендуватися — Олександр Гордійович Дагоєв. Думаю, що ротмістр уже встиг вам коротенько розповісти про мене.
Дагоєв стояв, картинно спираючись на одвірок, у руках у нього димілася китайська трубка з довгим мундштуком, з якої він час від часу випускав клуби солодкуватого на запах диму.
— Утім, добродії, особливого часу на сентименти в мене немає. Дозвольте перейти до справи. Шкода, пане Раух, що ви не стали моїм рівноправним партнером, інакше мені не довелося б грати цей вульгарний спектакль. А так вийшло, як у дешевому романі: повстання китайських солдатів, порятунок прекрасної дами, цей дурний Імамура, якого мені довелося вивести на вас, і який теж прагнув — аж ніяк не з метою топографічних досліджень — до цієї ущелини.
Раух опустив голову. Дагоєв підійшов до нього ближче і присів навпочіпки.
— Ви потрібні мені, Володимире, як і ваші супутники, — сказав він, випускаючи кільця диму, — пам’ятаєте, я ризикнув вам розповісти про Маньчжурського демона?