Під час окупації закінчив гімназію уступити до університету йому не вдалося, працював клерком у одній торговельній фірмі. Коли почалося антифашистське повстання, хлопець спробував забрати таємничий саквояж, але банк не працював. Майже випадково йому довелося взяти участь у кількох боях з німцями. Саме в цей час власівці перейшли на бік повстанців і вибили німців зі старої частини міста. Петро заскочив до банку, де знаходився штаб одного з власівських полків. Штабісти вирішували — чи спробувати відходити до американців, чи здаватися Радянській армії. У загальному безладі на хлопця ніхто не звернув уваги. Петро, який знав, де знаходиться ящик з саквояжем, мав ключ, забрав документи. Але вийти не встиг — у цей час загін чеських комуністів підійшов до банку й почав бій із власівцями. Петро просидів у підвалі, аж поки його не знайшли радянські розвідники…
Лейтенант уважно дивився на хлопця. Розповідь здавалася занадто неймовірною. Настільки неймовірною, що старший лейтенант їй повірив. Під час війни Байдак зрозумів одне — найбільше здається ймовірною відверта брехня, а правда частіше здається брехнею. Але залишалося останнє — перевірити, що ж у саквояжі. Навряд чи думав Байдак побачити там секретну документацію власівської дивізії або пакунки з грішми. Утім, пізніше скільки разів кляв він себе, що відразу не відправив хлопця йти своїм шляхом разом із загадковим саквояжем. Але лейтенант сказав:
— Ну що ж, хлопче, подивимося, що в тебе там, — вибачай, але перевірити все ж треба.
Сказав це старший лейтенант Іван Байдак і тим самим навічно пов’язав себе з історією, яка почалася в далекій Маньчжурії в 1926 році…
…Через півгодини ознайомлення з вмістом саквояжу, лейтенант зрозумів, що все би віддав за те, щоб повернути час назад і ніколи в житті не торкатися цієї клятої валізи. Він повільно підняв голову й уважно подивився на хлопця:
— А ти сам знаєш, що тут?
Петро Дашевський заперечно похитав головою. Іван Байдак тяжко зітхнув:
— А що ти мав далі робити з цим саквояжем?
Петро поліз до кишені, витягнув великий металевий медальйон і протягнув його лейтенантові. Байдак узяв його в руки. На краях плаского, швидше за все бронзового, диска були вирізані дрібні ієрогліфи і значки гексаграм, а в центрі кола звивався золотий дракон, який стискував лапами ще один великий ієрогліф.
— Мати казала, що я маю зберігати його в себе, поки не з’явиться людина, яка покаже мені такий самий, тільки із зображенням тигра. Тоді я мушу передати саквояж цій людині. Мати не назвала мені імені цього чоловіка.
Іван Байдак замислився. Витягнув з трофейного портсигара цигарку й довго уважно дивився на неї.
— Слухай, хлопче, думаю, що тобі й мені буде краще, якщо ти якнайшвидше підеш звідси, — нарешті сказав він. Хлопець кивнув головою й підскочив:
— Дякую вам! Ви дуже хороша людина.
«Хороша людина — це обережна людина,» — трохи сумно подумки констатував лейтенант.
Але хороший учинок лейтенантові Байдакові так і не вдалося вчинити — у ту ж мить до дверей кабінету ввійшло троє.
— Майор Самохін, — недбало козирнув перший і тицьнув лейтенанту посвідчення «Смерш».
Лейтенант, як і більшість фронтовиків, смершевців і на дух не переносив, але занадто добре розумів, кому тепер належить влада в цьому місті.
Він козирнув у відповідь.
— А це хто такий? — майор хижо кинув очима на хлопця.
— Так собі, відвідувач банку, випадково опинився тут під час бою, — несподівано для себе сказав старший лейтенант.
— Розберемося, — коротко сказав майор і обернувся до свого напарника, — Петренко, до машини цього клієнта.
Тут би і промовчати Байдакові, але він не стримався:
— Товаришу майоре, я допитав цього хлопця, нічого підозрілого немає.
Майор косо й недобре подивився в очі лейтенантові і сказав з притиском:
— Не беріть на себе зайві функції, товаришу лейтенанте, розбиратися з людьми — це наш обов’язок. Петренко, виводь цього громадянина, а ви, товаришу лейтенанте, покажіть мені, будь ласка, приміщення банку.