Волонтер взяв речі й тільки тут побачив, що його власний одяг вже випраний і акуратно розкладений на зеленій траві. «І коли вона встигла?» Він одягнув сорочку і штани, які подала йому дівчина, і відразу став схожим на якогось селянського парубка, що відпочиває після довгої і виснажливої праці. Волонтер сів на траву й поклав автомат на коліна. Він навіть здивувався, що пам’ятає — десь поблизу йде війна… Та зараз війна мало хвилювала його. Він дивився на дівчину.
Вона деякий час стояла, заворожено дивлячись на озеро. Потім повільним рухом скинула з плечей френч… Її оголене тіло лагідно обвили сонячні промені, укривши золотим подихом… Дівчина заходила у воду, немов поступово розчиняючись у цій порцеляновій блакитності. Коли її голова зникла під водою, волонтерові здалося, що дівчина примарою зіллється із цим озером і зникне назавжди. І буде виходити з нього тільки ночами, сумна і срібна при світлі повного місяця… Він уже підвівся, щоб зачаровано піти за нею й теж назавжди розчинитися в первісності озерної води, але дівчина знову з’явилася. Вона повільно виходила, погляд її міцно тримав волонтера, а струмені води сумно залишали її тіло, укрите дивною засмагою — не від сонця, але від сяйва повного місяця…
«Гомер ніколи не намагався описати красу Єлени, він просто передав слова, які вихопилися з уст втомлених ахейців, ахейців, що десять років скиглили під стінами Трої — а чи варто вмирати за цю Єлену? Гомер просто розповів: коли вона з’явилася перед військом на згарищах та руїнах конаючої Трої, ахейці зрозуміли — за таку красу було варто вмирати»…
Так думав волонтер, не маючи сил погляд відірвати від тендітної постаті.
…Сонце, не кваплячись, і милуючи оцей тимчасовий острівець затишку серед світу, залитого війною, червоніло, збираючись зникнути за верхівками дерев. Мир і спокій, та ще призабутий солодкий щем любові панували в душі волонтера. Вони повертались до будинку, і дівчина в білій довгій сорочці, крізь яку проступали обриси її вологого тіла, обережно несла випраний одяг волонтера… Сам він йшов поруч, тримаючи в одній руці автомат, а в другій — повне відро води. Він майже не дивився на дівчину, але відчував її дихання, її погляди, які та кидала на нього. Відчував, власне, кожну клітинку її єства… Намагаючись повернути до себе реальність, волонтер уперто повторював подумки: «усе, повернуся… з нею… якщо врятував когось від смерті, маєш відповідати за нього до кінця свого життя…», але перебиваючи цей речитатив, уперто втручалися, безкінечним повтором слова з пісні: «А з нашого коханнячка не вийде нічого».
…Вони повечеряли. «Сім’я вечеря коло хати», — згадав волонтер… А потім сіли поруч на призьбі, не торкаючись один одного, і довго дивились, як важко хилиться до обрію криваво-червоне балканське сонце…
6. Волонтер, дівчина й ніч
Із поверненням темряви до волонтера повернулося й відчуття небезпеки, що могла чатувати за кожним деревом навколо його мирного і щасливого світу, який так дивовижно подарувала йому, на короткий час ця загадкова дівчина…
Він перевдягнувся у свою захисну форму, висмикнув ріжок з автомату й деякий час дивився, як масляно жовтіють у ньому набої. Потім із сухим ляском вставив ріжок на місце. Дівчина сиділа на лаві, склавши руки на колінах, її губи тремтіли. На широко розкритих очах зрадливо виступили безпорадність і сльози.
«Ось і закінчився наш день, дівчино...» — подумав волонтер і тихо промовив, провівши долонею по плечах дівчини:
— Не хвилюйся, маленька, сама знаєш, як тут навколо невесело… Спи, я трохи початую та прийду… Нічого не бійся, я ж з тобою…
Він посміхнувся, і дівчина відповіла йому несміливою посмішкою…
Волонтер ліг біля порога навпроти відчинених дверей. Галявина перед хатою була геть темна, і ліс навпроти вже стирчав чорною зловісною стіною, сповнений пронизливих зойків невідомих тварин… Та невдовзі мав з’явитися місяць, і тоді можна буде помітити будь-який загрозливий рух.
Хлопець поклав долоню на заспокійливий холод автоматного затвору. За його спиною, у світлиці лежала на ліжку дівчина, і він був готовий убити кожного, хто насмілиться стривожити її. Власне, він вже мав у цьому досвід…
Думок не було, почуттів теж. І місяць усе ніяк не міг виборсатися з-поміж хмар… І волонтер не помітив, як заснув… Можливо на хвилину може на дві години… Коли він стрепенувся, напружуючи очі, клянучи себе і відчайдушно придушуючи залишки сну, від дерев одна за одною відокремились тіні, повільно поповзли по галявині. Біля десяти зігнутих постатей, напружених і сповнених зловісної загрози…