Проситься до висловлення щось дуже болюче, що хлопці там пережили; вони хочуть розповісти про те, що сидить скалкою у серці, у мозку, у пам’яті, будить серед ночі. Й водночас сторожко бережуть вхід до цієї потаємної кімнати. Найменший необачний рух, не та інтонація, поспішний невдалий коментар — і дверцята затраскуються.
Прийшла психолог, роздала фломастери й папір. Намалюйте дерево. Хлопці покрутили фломастери, хто у лівій, хто у правій... І білі аркуші залишилися чистими. Кінець експерименту. Такі підходи для іншої аудиторії, після інших травм. Психологи — вони теж різні. І не знати, з ким розмова піде, а з ким закінчиться, щойно розпочавшись.
У Марини товаришка вийшла заміж за американця, то його дядько (багато років тому повернувся з війни у В’єтнамі) дотепер відвідує психолога. Щотижня. Бо є така потреба. Психічне здоров’я нерідко потребує більшої уваги, ніж фізичні проблеми.
На подушці кіборга Яна — кумедний шматяний кіт, пошитий з кольорової тканини. Очі-ґудзики витріщає. Його хтось із відвідувачів подарував. Ян котів любить; коли вивозив сім’ю з Донецька, змушений був залишити своїх двох на сусідів. Був упевнений — тимчасово, вийшло — чи не назавжди. Ян почуває себе винним перед своїми котами, думає: як там вони? З ким? На новому місці до Яна з дружиною та донькою пристало мале кошеня на тоненьких ніжках-патичках — вони вигодували його з пипетки. Тепер буде з нами, каже Ян, хоч куди б нас занесло.
Ян отримав поранення при захисті Донецького аеропорту. Куля розтрощила кістку правої руки, застрягла у м’язі. Хірург кулю витягнув — віддав Янові. Шматок металу, холодна абищиця, а могла ж влучити трошки лівіше...
Кілька місяців тому Ян був гірником на шахті «Щеголка Глибока» у Донецьку. Він вже заробив собі «підземний стаж», може у п’ятдесят років іти на пенсію. На гірника він не подібний, виламується з певного стереотипу — і зовні, і внутрішньо. Мова інтелігентна, багато читає, переважно з електронної книжки, стриманий, ввічливий. А чого ж варто було очікувати від гірника? Колоритної говірки, присмаченої абсцентною лексикою?.. безцеремонності?.. бозна ще яких трафаретів, нав’язаних телевізором і відсутністю живого спілкування? У полоні банальних стереотипів живемо, одне одного маркуємо: «східняк», «західняк»...
— Нічим, — каже Ян, — я не примітний. Активістом не був, але те, що почалося на Донбасі у квітні, одразу не прийняв. Тоді ж записався в батальйон до Семена Семенченка, він тільки формувався у Дніпропетровську, навіть трохи побув у Нацгвардії під Києвом. Але обставини склалися так, що потрібно було повернутися у Донецьк... Мама сильно хворіла... Не вдалося її врятувати...
У протилежному куті палати тихе бубоніння. Тут розмови течуть у багатоканальному режимі, ніхто ні від кого не таїться, не ховається, бо й нема куди.
— Забрав дружину й доньку, — далі веде Ян, — і поїхали звідти. Виїжджали через ДНР-івські блокпости. Чоловіків виводили з автобуса, перевіряли документи. Один кричав нам: боягузи! хто захищатиме Донбас від нациків?!
Зупинилися у місті Дніпрорудному під Запоріжжям. Знайшов роботу, дружина теж. Але важко було слухати новини про Донецьк і дуже неприємно — про переселенців. Переселенці... — Ян робить паузу, добираючи слова, — ...вони різні. Хоча багато піни наїхало... Не зміг я залишатися там. У серпні була третя хвиля мобілізації, пішов у військкомат. Добровольцем. Потрапив в «учебку» «Десна». Розподілили у дев’яносто третю механізовану бригаду під Дніпропетровськом. Там формували перший батальйон, а у ньому — третю роту, яку мали відправити в аеропорт. Брали туди тільки добровольців.
— Хлопці, вечеряти будете?
До палати зазирає санітарка, тітонька з лагідним обличчям і червоними долонями. Тягне коридором візочок — баняк, стосик тарілок, нарізаний хліб.
Ян хитає головою: «дякую».
— Дивився на своє місто. З вікон розбитого старого терміналу... Бачив висотку, де прохідна заводу «Точмаш». Бачив розграбоване «Метро», вентиляційний ствол шахти Засядька... Здавалося, можна вийти й піти додому, а ні — стріляють.
Слухаю, намагаючись уявити, як це — бачити знайомі вулиці, знати, що десь там вікно твоєї кімнати, твої книжки, зів’ялі без нагляду бегонії у вазонках, коти у сусідів або у під’їзді, безпритульні, прислухаються до кроків, чи ти, бува, не повертаєшся...
Три тижні у листопаді Ян з хлопцями своєї роти тримав старий термінал.