– Знаю, знаю, за них я ніколи не тривожилась. А за тобою йшла і всюди питалась: «Де мій син? Чи не сталося з ним чого?» Та ніхто не міг відповісти, губи у всіх були стиснуті, уста мовчали, всі опускали очі… «Куди ви його послали?!» – кричала я. Але відповіді не було. Тоді я наділа чорну одежу і чорну траурну вуаль…
Голос матері все слабшав і віддалявся. На Дюваля нахлинула хвиля гарячого жалю, він знову подався вперед і – прокинувся. Рука його була в огні. Він швидко прийняв руку, але палаючі гілки зачепилися за рукав. Нарешті йому вдалося змести долонею останні іскри.
Рука страшенно боліла, і про те, щоб знову заснути, не могло бути й мови. Капітан записав у календар, що сьогоднішнім днем починається третій і останній місяць на чужій планеті. Розвиднялося. Уже добре бачив у блокноті і міг писати, бо попік собі тільки ліву руку. Перев’язав її ганчіркою.
Світало. Та був це інший світанок. З червоного кола бризкали іскри, а над планетою бушувала магнітна буря. Капелла набухала, збільшувалась, це вже не було лагідне сонце, це вже прокидалася смертоносна Нова.
«Так, – подумав холоднокровно капітан Дюваль, – професор помилився на цілий місяць. Але я ще маю сімнадцять хвилин».
– Ксене, Іво! – гукнув він, – Де ви?
Обоє прибігли заспані. Мали щасливий вигляд, та не могли подивитись Дювалеві в очі, тільки розгублено переминалися з ноги на ногу.
– Де ви були? То ніколи не відходите, а це не докличешся?!
Ксен кашлянув, але не наважився відповісти, а може й не хотів.
– Слухай, Ксене, – сказав Дюваль, – слухай уважно! Ракета напоготові, досить тільки в неї сісти. Наше Сонце, наше золоте і спокійне життєдайне Сонце має четверту планету – Марс. Ви зараз туди полетите, бо ваша планета через кілька хвилин перестане існувати. Ви полетите на Марс і будете там жити: люди з Землі вас там чекатимуть. Я допоможу.
– А ти з нами не полетиш? – запитала Іва.
– Ні, тільки двом можна летіти. Більше в ракеті не поміститься. Полетите ви і передасте професорові мій щоденник.
Коли він дав щоденник, знову з нього випало фото. Іва хотіла його підняти, та Дюваль підняв фото сам, поцілував і поклав біля серця в блузу льотчика. Потім подав Ксенові руку, поцілував у чоло Іву.
Зачинив за ними двері ракети. Лишилось ще дванадцять хвилин. Досить, щоб уникнути вогнистої спеки, яка за сьомою планетою вже не наробить багато шкоди. Втрачатиме силу.
Капітан Дюваль надів кашкет, застебнув блузу. Видно було чотири орденські стрічки, які блищали у світлі, як чотири золоті смуги.
Дістав з кишені невеличкий магнітофон, повісив на шию і ввімкнув. Із стрічки залунав «Гімн астронавтів».
У цей час ракета стартувала. З жахливою швидкістю різко пахкали антипротонові сопла, і за хвилину на небозводі лишилась тільки тонка смуга реактивних газів.
Тоді капітан Дюваль віддав честь у той бік, де мигтіла вночі прекрасна біла зірка. Тепер уже там не було нічого видно…
Дюваль повернувся й пішов на схід. Ішов твердим військовим кроком назустріч Новій, що саме народжувалась. Усе на схід і тим же кроком. На планеті вже почалася паніка, усі ховались під землю.
Навіть дерева гнулись, а чутливі до світла квіти згортали пелюстки й хилилися додолу…
Тільки житель Землі – капітан Дюваль – ішов уперед, і на горизонті було їх двоє: він та Нова, що саме народжувалась.
На пагорку зупинився. Його малий магнітофон надривався й стогнав.
…На горбку стояла людина, і від неї лягла величезна тінь. Тоді людина ще раз віддала честь і вигукнула:
– Я – капітан Дюваль, пілот астронавтики, з третьої планети Сонця!
У відповідь йому заревіли радіохвилі.
Капітан сягнув до блузи й затулив обличчя фотокарткою своєї милої. Раптом відчув вогнистий подих і впав на палаючу траву, лицем до Нової.
Зрадник
У полон попали в день посадки.
Було їх двоє: пілот О’Брієн і радист Роберт Мак Ларен. Сила тяжіння на планеті була набагато більша, ніж на Землі. Якийсь час вони йшли спотикаючись, а потім їх уже тягли по скалистій рівнині, як мішки з картоплею.
– Витримаєш, Робіне? – запитав О’Брієн, обличчя якого було в крові.
Радист глухо застогнав: вибився з сил.
На щастя, вони вже були на місці. На планеті стояла спека, і душна атмосфера давила на легені.
Квартіани кинули їх у камеру, але не минуло й тридцяти хвилин, – О’Брієн звірив це за своїм годинником, – як Мака Ларена потягли невідомо куди.
Знесилений О’Брієн швидко заснув. А може й зомлів, бо він був смертельно втомлений.
Та молодий організм переміг. Через кілька годин пілот О’Брієн прокинувся. Хотів стерти з лиця кров, але вона вже засохла. Відчував сильний біль у руках, боліли й пообдирані плечі. Скафандр порвався, але повітря на планеті було придатне для дихання. І вони лишилися живі.
О’Брієна це підбадьорило. Якщо можна дихати, то можна на щось надіятись. Можливо, вдасться порозумітися з квартіанами… Умови для існування на планеті є, от тільки мешканці непривітні… Та це – півбіди!
О’Брієн почав роздивлятись. Хотів спертися на руку, та засичав з болю і знову впав. Потім уже був обережніший. Поволі підводився з камінної підлоги.
Та й камера не така жахлива, як йому здалося в першу хвилину… «Перелякався, – подумав він, – бо проклята гравітація губить людину. Все тіло наче налите свинцем…»
І знову ж – не так воно й погано, щоб не можна було рухатись. Звісно, перші мандрівники в африканських джунглях чи дослідники Антарктики, бредучи в бурю по глибокому снігу, мали теж не кращі умови… Ні, значно гірші!
А в нього є дах над головою, його захищають міцні мури, на планеті спокійно, тепло, навіть дуже тепло! І від гарячого проміння його захищає товста стіна. А це надійна ізоляція!
Вікно, що виходило в тінистий сад, заґратоване. Не звичайними ґратами, а грубими, міцними штабами.
У досить просторій камері в ніші є умивальник, подібний до тих, якими користуються на Землі.
О’Брієн понишпорив у кишенях скафандра. Дістав бритву, рушник, мило, плитку шоколаду і коробку цигарок.
Бритву (безпечної він не любив і не мав ні в ракеті, ні на Землі) підгострив на ремені, її вистачить та й вистачить. Мила теж стане місяців на два. Шоколаду – на п’ять днів… Та тут, очевидно, щось даватимуть їсти. Має він ще й таблетки вітамінів…
Гірше з водою, бо та, що в дзбанку під умивальником, до пиття не годиться, його вже мучить спрага, і більше трьох земних днів він не витримає.
Хто його зна, як на Кварті вимірюють час. Якщо надто повільно і прийдуть по нього не скоро, він пропав.
Рація лишилась у ракеті, зв’язку із світом нема. Бідолаха Мак Ларен мучиться без цигарок. У нього, напевно, пачки з чотири, не більше.
У довгій стіні було двоє вузьких дверей. О’Брієн їх відчинив. Була там спальня і поруч – туалет.
У нижній частині приміщення були ґрати, які відділяли камеру від сіней з великими окованими дверима.
Тепер там хтось шарудів. Двері відчинились, і на порозі стала біла постать. Ніжніша від квартіан, які волочили їх сюди.
«Жінка!» – подумав пілот і встав.
Квартіанка була струнка, з правильними рисами обличчя, як у порцелянової ляльки. Тільки очі були більші, ніж у дівчат на Землі. Світились зеленаво, але не так пронизливо, як світять вночі очі барса.
Були ті очі чисті й лагідні.
Нахилилася, з плечей, мов золота вуаль, опустилось їй наперед волосся. На срібній таці вона принесла фрукти. Великі, наче здоровенні помаранчі. Якусь мить вона безпорадно роздивлялась: миска ніяк не проходила крізь ґрати.
Випросталась, і її губи заворушились. Усміхнулася. Взяла один круглий овоч і просунула в’язневі.
О’Брієн узяв його і подякував.
Коли усі фрукти з таці потрапили, нарешті, до нього, квартіанка зникла.
Плоди були соковиті й смачні. Вони добре вгамовували голод і втоляли спрагу. Рідина для вмивання була схожа на воду, а в кутку, як пілот пізніше пересвідчився, був водогін. Але й тією водою можна було тільки вмиватися.