– А що таке – звик?
– Не дратуй. Звик – це й означає, що людина до чогось звикла. Що вважає за правильне, що її влаштовує…
– Ага, влаштовує, – кивнув І-бум. – Ми, господарі, хочемо, щоб нашому гостеві було в нас добре. Знайдемо тобі ліпше середовище.
Він підійшов до синього вогника, що блищав, як сапфір, і щось зашепотів. Вогник розгорівся і теж зашепотів. То був своєрідний терціанський телефон. Полковник це вже знав. Телефон грів, слухав, говорив і світив. Практичний винахід!
Полковника перевели до менш комфортного залу. Двері трохи рипіли, а у ванні капала вода.
– Ми хочемо, щоб тобі було добре, – сказав І-бум, – і ти себе ні до чого не неволь. Тільки почувай себе приємно. Ти – наш гість, і ми зробимо все, щоб ти почував себе як удома. Це наш обов’язок.
– Дуже мило з вашого боку, – пожвавішав полковник. – Але я не люблю, коли риплять двері і тече вода.
І-бум махнув рукою, і замість капання води полилася музика.
– Так приємно? – запитав І-бум так голосно, наче це розмовляв сам майор Вудгаус або Сесіль Йорк.
– Чудово! – Йорк ляснув його по плечу. – Це – приємно! Надіюсь, ти мене розумієш: якби ще пляшечку віскі!
– Віскі? – Перекладач звів брови: – А що це? Напиши хімічну формулу і матимеш віскі.
Не минуло й години, а пляшка вже стояла на столі. Правда, може й не зовсім віскі, але хмільне!
– Знаєш, І-бум, – розсівся у кріслі полковник, – заважають мені оцей комір і манжети. Ми тут самі, то я скину піджак.
– Будь ласка, – вклонився перекладач. – Ти давно міг його скинути.
– І паркети слизькі! Чоловіче, навіщо жити в кімнаті, де щохвилини можеш упасти? Я цього не розумію.
– Цьому легко зарадити. Тільки промов словечко…
– Слухай-но! Чому ти з’їв станіоль, а шоколад викинув?
– Станіоль нам смакує, а тієї чорної мазюки не вживаю.
– Невже, – підвівся полковник, – станіоль гігієнічніший, аніж шоколад?
– Авжеж!
– Цікаво! І мені теж треба його їсти?
– Я цього не казав, – боронився перекладач. – Ти наш гість, і ми зробимо все, щоб тобі було добре.
– Але я не хочу бути гостем.
– Чому? Бути гостем добре. Усе матимеш, чого захочеш!
Полковник допив віскі і сп’янів:
– Мені хочеться розбити твою голову оцією пляшкою!
Мені хочеться пити й пити, а не відчувати себе гостем! Мені хочеться скинути оцю фіолетову куртку і гутаперчеві манжети! Наплювать мені на них! Я хочу бути самим собою, а не якимось там прилизаним гостем.
– Правильно! – погодився І-бум. – Я тебе чудово розумію і дам тобі раду.
– Господи, Сесіль! – кричав у мікрофон майор Вудгас. – Що з тобою? Я вже місяць не чув від тебе тверезого слова. Варнякаєш щось, лаєшся, гикаєш, поводишся, вибач на слові, як свиня!
– Заткни пельку! – відповів голос з космосу.
– Полковнику! – перебив Вудгас. – Йдеться про честь мундира, опам’ятайся!
– Майоре, не кричіть на мене! – відповів полковник. – Ви довговухий йолоп, ви безпорадний осел! Я з вами не розмовляю! Це нижче моєї гідності!
Мабуть, полковник ударив мікрофоном об землю, бо довго нічого не було чути. Але десь через годину рація знову заговорила. Весь особовий склад прибіг до апаратів й уважно слухав.
З репродуктора обізвався тихий, спокійний голос:
– Говорить І-бум.
Говорив так тихо, що й слухачі, як хотіли щось почути, повинні були затихнути. На радіостанції була така тиша, хоч мак сій.
– Маємо ми тут з полковником клопіт, – шепотів І-бум, – він зовсім не може обійтися без оцих ваших дивних ліків. Як тільки йому їх не даємо, втрачає людяність, надіває якісь куртки, бундючиться і вдає з себе хтозна-кого. Ми не знали, що він у вас такий хворий, і тепер не встигаємо заготувати досить ліків. Наші лабораторії не були до цього пристосовані. Але ви не хвилюйтеся, ми постараємось.
– І-бум! – крикнув Вудгаус. – Майте совість, ви споїли його, як свиню…
– Будь ласка, тихше! – перебив його І-бум. – Мені здається, що й у вас не вистачає ліків. Попросіть до мікрофона когось, з ким можна було б розмовляти. Когось із рідні…
Але рідні не знайшли. Дружина й діти були на дачі. Хіба що тітку Елеонору? Але вона вже хильнула полинівки і підійшла до мікрофона дуже оригінально:
– Привіт, бовдуре!
– Цілую ручку, – ожив голос І-бума. – Нарешті знайшлася розумна людина. Послухайте, матусю. Ми запакуємо Йорка й надішлемо вам його додому. Що ви на це скажете?
– Будь ласка, бовдуре!
– Не можна з ним тут витримати: не вміє поводитись у товаристві. Такий смішний. Крім того, ота його дивна хвороба. Вважає себе за бозна-кого, а з нього сміються. Добре, що ми його хоч підтримуємо спиртними ін’єкціями.
– Це типовий дурень! – заявила Елеонора.
– Найтиповіший, – підтвердив І-бум. – Вважає себе нормальним, а інших – потурмаками… Жаль, що ті ліки шкодять здоров’ю. Недосконалий препарат. Ми вже працюємо над його удосконаленням.
– Хай їде краще додому! – порадила Елеонора. – Він уже не годиться для сучасного світу!
– Маєте рацію. Я сам думав, що більшість мешканців Землі вже перехворіла на оту хворобу, коли людина вважає себе за когось іншого…
– Яз вами згодна, пане, – відповіла Елеонора. – Дуже важко вважати себе за іншого. Нормальна людина того навіть не зуміє…
Розмова скінчилась.
Через деякий час полковник Йорк повернувся в робочому комбінезоні додому. Весь одяг, навіть смокінг і манжети, забув на третій планеті…
Векторне числення
Однією з умов надання кваліфікації капітана астронавтики був екзамен з тензорного й векторного числення.
Полякович ніяк не міг його скласти.
Виконував другорядні роботи на всяких космодромах. Буденну копітку роботу. Часом, коли його мучила ностальгія, проклинав увесь світ, проклинав зорі й безмежний космос…
Потім складав деталі ракет, а тоді його знову призначали на якийсь обсерваційний пост за межами Землі.
А коли засвоїв практичну частину службових обов’язків та набув певних знань, йому дозволили літати з досвідченими капітанами. Але це було порушенням правил.
Та інколи можна дивитися крізь пальці.
Отже, Полякович літав незаконно, тобто завдяки знайомству. Начальник мусив добре помізкувати, щоб знайти йому підходяще місце. Щоб нікому не кололо в очі, що не– кваліфікований астронавт виконує відповідальну роботу.
От окаянний хлопець, таки не знає векторного числення! Що з ним робити? Вигнати та знов послати на монтажні роботи?
Жаль засмучувати…
Полякович справді мав талант і всі дані астронавта, не хотів тільки збагнути таємниці тензорів і векторів.
– Не буде з нього путнього астронавта! – казали досвідчені космічні вовки.
Але начальник терпляче мовчав.
Сучасна космонавтика має досконалі лічильні машини. Екзамени з математики – це вже пережиток і формальність. Проте відмінити їх не можна. На випадок несправності, – хоч це тепер майже виключено, – замість кібернетичних машин мусить діяти людський мозок.
Однак Поляковичеві треба допомогти. Щоб не став жертвою консерватизму. Все-таки – чудовий хлопець!
Нарешті трапилась нагода.
Командир покликав до себе Поляковича і запросив сісти.
– Слухайте, – почав трохи здалека, – звісно, легше мріяти й бажати, ніж думати та працювати.
Полякович здивовано роззявив рота. Він не звик до салонної філософії.
– Високо ціню, – казав командир, – вашу діяльність і практичність. Маю для вас роботу.
– Слухаю.
– В області Арктура є невелика планета Нонна.
– Дев’ята собача морда, – зрадів гість.
– Висловлюйтесь, будь ласка, науково, – зауважив командир.
– Слухаю.
– Ми гадаємо, що Нонна зіткнеться з більшою планетою – Секстою. Ви чули про Сексту?
– Секстанка, цитрина, жаба, Євине яблуко…
– Годі! Ви засвоїли всі прізвиська… Те, що я вам сказав, – поки що тільки гіпотеза. Крім того, є думка, що обидві планети заселені.