Даремно його стільки вчили. Він не виправдав надій. І перешкодив тому випадок, такий дурний випадок! З часом вияснять, що спричинило катастрофу. Несподівана примха атомів торію…
Жаль, що не чути голосу Ломбарді. Капітан летить сюди, знає все від полковника, але сам не обізвався… Жаль! Тепер вони вже, мабуть, віддаляються. Добре було б його почути! Востаннє почути людський голос… Останнє слово відважного космонавта молодому лейтенантові, який представляє тут цю велику і героїчну професію. Молодому безсилому лейтенантові, що готується до смерті…
Але мегафон на стіні мовчав. Стихла й музика.
Уже, напевно, повернули ракети. Уже зникає вдалині й мала ракета Ломбарді. їх поглинув всесвіт. Полковник уже витер сльози і вшанував команду на Юноні вставанням.
Дві хвилини мовчанки. За нього, за наймолодшого лейтенанта…
Проте Марчек передав ще раз по радіо усі дані. Сам доповів, що посадка була б ще можлива, але старт – ні. Вибух настане за вісім секунд перед можливим стартом Ломбарді і за секунду перед стартом Макарова. Така посадка була б божевіллям – непотрібною саможертвою.
Можливо, тієї передачі ніхто вже й не приймає…
Залишалося ще кілька хвилин… Він зачинив лабораторію, вимкнув радіоустановку і пішов до команди. Хотів бути з людьми. Хотів усе сказати.
Коли побачив їхні радісні обличчя, йому забракло відваги. Питали, коли прибудуть ракети. Щось відповідав, крутив головою, оглядався.
– Ви когось шукаєте? – поцікавилась лікарева дружина.
– Ні.
Підійшла Марієтта. Марчек одвів її на кілька кроків і розповів усе. Вона радила нічого не казати людям. Несподівана смерть краща…
Поводилась дуже мужньо. Пропонувала надіти скафандри й чекати на смерть зовні. Лише вдвох, щоб не бути боягузами. Інші не знатимуть, що на них чекає…
Лейтенант погодився. Вони вийшли, пояснивши, що знову мусять ввімкнути рацію. Надягли скафандри. Прикріпили один одному маски.
Тільки тоді подумав лейтенант, що треба було востаннє поцілувати Марієтту, та було вже пізно. Мусили виходити, коли не хотіли, щоб смерть захопила їх у бетонованому сховищі.
Свинцю він навішав небагато – життя й так уже було нічого не варте. Міг одірватися від астероїда сильним стрибком, але все одно не набрав би такої швидкості, щоб відлетіти далеко, і, напевно, помер би. Вчора ще міг так зробити, але за цей час уже замерз би в космосі. Ні, від смерті не втекти…
Вийшли, та за хвилину страшна сила кинула обох на бетоновану стіну сховища, і тільки надзвичайна еластичність скафандрів врятувала їх від смерті.
– Це – вибух? – запитала жінка в мікрофон.
– Ні… Але…
– Що таке?
– Вибух уже мав би наступити. Після того, як нас кинуло хвилею…
– Отже, ви помилились.
– Ні, різниця приблизно секунд десять.
Тоді жінка насилу підвелася і вказала на чорний небозвід:
– Гляньте! Ракета…
Справді, над ними блищала срібна ракета з трохи рожевим забарвленням. Над астероїдом пролетіла вогниста куля і зникла. Ракета відразу стала срібна й опинилась у тіні астероїда.
Робили посадку. Маневр тривав кілька хвилин.
Потім з ракети вийшов майор Макаров. Лейтенант упізнав його своєрідний чорно-білий скафандр з козирками.
Увімкнули зв’язок.
– Доповідає офіцер радіотехніки лейтенант Володимир Марчек з астероїда Юнона. При елементах…
Майор махнув рукою.
– Залишмо! – сказав він, і це була найбільша сенсація, яка могла статися в космічному просторі: майор Макаров не вимагав від свого учня передбачених статутом формальностей…
Запросив їх до своєї ракети, сам зняв кожному скафандр і потиснув руку – спочатку жінці, а потім лейтенантові.
– Бачили ви таке? – відразу ж запитав. То були перші слова, які він сказав їм уже без мікрофона.
– Ні, ми нічого не бачили, – опам’яталась Марієтта.
Тоді вони помітили, що вся команда вишикувалась у
великому залі ракети і знімає шоломи. Потім увійшов радист ракети; на грудях у нього – старі ордени, як це буває в особливо урочисті хвилини. Став струнко й доповів:
– Нас слухає Земля.
З мікрофона чути шум, і лейтенант мимоволі стає струнко. Марієтта поруч з ним вклоняється, як того вимагає звичай. Жінка вітає матір-Землю легким поклоном і потім сідає. Це щоб могла бути матір’ю, коли залишить службу, щоб могла родити здорових дітей…
Майор Макаров доповідає:
– Учора, другого вересня за календарем Землі, мандрівний метеор запалив дослідний реактор на астероїді
Юнона. Життю десятків людей і цінному устаткуванню загрожувала небезпека. Робити розрахунки в космосі було надзвичайно важко, радіація і космічні бурі ускладнювали рятування товаришів. Тому капітан Ломбарді, жертвуючи собою, змів ракетою дослідний реактор з поверхні астероїда і тим урятував життя команди на планетоїді й цінне наукове обладнання. Капітан Ломбарді загинув, згорів у атомному вогні, вшануйте його пам’ять!
– Вшануйте його пам’ять! – повторила луна з репродуктора, коли реле радіостанції передавали далі рапорт в усі куточки Сонячної системи.
– Капітан Ломбарді загинув, згорів у атомному вогні…
Настала тиша, замовкли радіотелескопи, які розмовляли з всесвітом. Здавалося, замовкло Сонце з його пишною короною, замовкли радіозірки на просторах галактики, бо людина переживала горе…
Тоді підійшов професор Макаров і глянув на лейтенанта.
– Ідіть на пост і виконуйте свої обов’язки!
А потім, коли лейтенант вийшов, звернувся до молодої жінки, він уже не міг стримувати себе, з очей йому бризнули сльози…
– Лейтенант виконував свій обов’язок, а вам я повинен особливо подякувати.
– Це має для вас значення? – запитала жінка.
– Велике! Ми не мали права програти цю битву. Тут справа не тільки в людських жертвах. Треба було зберегти віру людей у свої сили, у подальший прогрес в усьому світі. Щоб людина була рішуча, відважна, смілива…
В цей час зашуміли мікрофони – відповідала Земля.
Сповіщала, що прийняла повідомлення, давала інструкції.
Поки слухали, майор Макаров ввімкнув Марчекову хвилю.
– Лейтенанте! Ця передача не настроєна на вашу хвилю, а від дрібниць може залежати, як ми триматимемось у космосі…
Був знову суворий і незламний.
А насправді він був дуже схвильований, і як тільки дозволили обставини, швидко вийшов до кабіни, щоб хоч хвилю побути на самоті.
Тим часом лейтенант наладив прийом, і полилися чисті звуки з Землі. Вона посилала музику, щоб виразити почуття, яких не можна висловити словами…
Втеча з Епсилона Ерідана
Був майже мертвий сезон.
Великі відомі експедиції вже повернулися. Дослідили вони Рігель, зорі Вольфа-Райє, зібрали дані про велику туманність, що закриває нам центр галактики.
На далеких шляхах у просторі було не більше дюжини1 невеликих експедицій, які не мали особливого значення. Нові, великі тільки готувалися для другого грандіозного натиску. Була це стадія копіткої підготовки опрацювання попередніх наслідків. Нічого хвилюючого, навпаки – буденне готування сили, коли нема сенсації.
Тим більше всі здивувалися, коли одного дня до центрального корпусу інституту радіоастрономії влетів начальник сектора Єлінек, який відповідав за сузір’я Ерідана.
– Ну, нарешті! – впав він у крісло в кабінеті директора. – Сьогодні вранці я одержав повідомлення.
– Епсилон? – запитав коротко директор,
– Так! – Єлінек витер спітніле чоло.
Директорові не треба було пояснювати, що йдеться про експедицію капітана Регуліса на зірку Епсилон у сузір’ї Ерідана. Директор інституту Лазарєв знав це дуже добре. Він знав своїх людей, усіх керівників секторів. Були це здебільшого його учні.