Він попросив секретарку, щоб заварила їм міцного чаю, і сів коло Єлінека.
– Скільки усе тривало? – запитав скоріше з службового обов’язку, бо сам добре про все знав.
– Зірка віддалена на одинадцять світлових років, тому, за підрахунками, повідомлення вислали майже через місяць після посадки.
Лазарєв прикинув віддаль на парсеки. Лише сильне хвилювання виправдовувало Єлінека, що висловився не як спеціаліст – застарілим терміном.
Секретарка принесла чай. Лазарєв присунув гостеві цукор і вигідно всівся. Розмова, мабуть, триватиме довго. Єлінек уже трохи заспокоївся, і можна було починати з найважливішого.
– Що повідомляють?
Лазарєв чекав на довгі технічні відомості про сузір’я Ерідана, особливо про сонце під знаком Епсилон, яке добре видно на південному небозводі.
Та Єлінек схвильовано зашепотів:
– Експедиція поспішно вертається додому.
– Що ви кажете? – Директор був щиро здивований і зовсім не намагався цього приховувати. – Такого в нас ще не було. Чи не збирається Епсилон вибухнути, як Нова?
– Ні-ні!..
Директор зрозумів, що в цьому повідомленні не все гаразд. Він скоса подивився на гостя.
– Ви кажете, експедиція повертається. Але ж ви дістали повідомлення з району зірки! Отже, вони тільки збираються летіти.
– Ні… Тобто один з них лишився там з запасною рацією.
– Не розумію. – Тепер уже директор хвилювався нетерпеливився. – Поясніть, чому він залишився!
Єлінек мав жалюгідний вигляд. На язик просились хвилюючі слова. Махнув рукою і не знав, з чого почати.
– Вони натрапили на щось страшне? – намагався помогти йому директор. – На якесь страховище, чи що?
– Ні… Ні, не на страховище! – Єлінек похлинувся ковтком чаю і розкашлявся.
Лазарєв ляснув його по спині.
– Ще задихнетесь, і тоді ми ніколи не довідаємося, що сталося з експедицією капітана Регуліса.
Начальник сектора витер сльози і усміхнувся. Йому прийшла в голову щаслива ідея.
– Гадаю, найкраще буде послухати повідомлення.
Це була добра пропозиція. Лазарєв увімкнув мікрофон і покликав зв’язкового офіцера. На екрані з’явився радист з навушниками.
– Ввімкніть магнітофон, послухаємо відомості з Епсилона Ерідана!
Це вимагало трохи часу.
Директор і начальник сектора витерли на чолі піт. Можливо, від чаю, а може й події їх так схвилювали. Таж сталося щось несподіване, надзвичайне!
Досі всі експедиції дотримувались плану наукових дослідів. За винятком однієї, яка змушена була вернутися з району мінливої зірки, бо міг статися вибух.
Але тут було щось інше. Що трапилось?
Та ось засвітився екран, і офіцер доповів, що вмикає повідомлення з третього супутника, де його піймали виразніше, ніж раніше начальник сектора Єлінек на Землі.
Директор погодився.
– Ввімкніть!
Екран погас, а за хвилину невідомий приглушений голос виповнив затишний кабінет:
– Говорить Лі Ган Чіо – радист першої експедиції на Епсилон Ерідана. Передаю єдине повідомлення запасним радіотелескопом з ракети ЛАО-22. Повідомлення повторюватиму через кожну годину на хвилях усіх радіостанцій Землі, сузір’я Центавра, Шипки і Проціона.
Учора я поховав інженера Стефанопуліса. Я вже не міг довше чекати. Спалити його, як він цього бажав, я не міг, не було умов…
А всі інші полетіли.
Епсилон Ерідана – зірка, дуже схожа на наше Сонце, – має кілька віддалених планет. З них Пріма (найближча) рухається по орбіті, схожій на орбіту нашого Марса. Ми вирішили сісти на цій планеті, сподіваючись, що там є життя.
Найгірше те, що й досі ми нічого не знаємо про мешканців планети. Вони так добре вміли від нас ховатися, що ми ні разу їх не бачили. Про них можна висувати тільки гіпотезу, але про це пізніше.
Планета – більша від Марса, але менша від Землі, на ній буйний рослинний світ і фауна нижчого ступеня: комахи і тритони.
Літають тут великі табуни дрібних метеликів, у теплих морях є мільярди тонн мікроскопічного планктону.
На великій глибині водорості займають величезні площі.
Тому, спрощуючи обставини, капітан Регуліс вважав, що планета перебуває в стадії палеозою, якщо її порівнювати з розвитком Землі.
Даремно астроботанік Клавдіус звернув увагу на те, що планета міститься відносно далеко від Ерідана – назвемо так епсилонту, тобто п’яту зірку цього сузір’я, – а проте має досить теплий клімат. Це дивне і підозріле явище Можливо, на планеті досягли вже такого стану цивілізації, коли люди не мають потреби грабувати природні багатства – вирубувати ліси й збирати врожай на бідному шарі перегною. Можливо, там винайшли щось досконаліше і тому прикрасили свою планету строкатим багатством флори і фауни.
Такої ж думки був і письменник Струг, який супроводжував експедицію.
Його товариш Нортон почав пропагувати серед команди погляди капітана. Він записав на стрічку перше повідомлення, яке мав вислати на Землю. Капітанові Регулісу, що сам спочатку вагався, це подобалося, а гарні фрази щоденно переконували його, що він має рацію.
На постійне ремствування астроботаніка і письменника Струга капітан відповів тим, що послав їх обстежувати жовтий ліс, який простягся під нами. Здавалося це зовсім невинним. Коли вранці ми з ними прощалися, Струг був веселий, а в Клавдіуса боліла голова. Минули вони галяву, і рідкі зарослі. Щоб позначити дорогу, ламали гілки і креслили кольорові смуги на стовбурах дерев. На березі потоку Струг ще обернувся й показав на хмару малих метеликів, що кудись летіла.
Потім вони зайшли у жовтий ліс.
Більше ми їх не бачили.
Тоді письменник Нортон узяв на себе й функцію астроботаніка і висловлював фахові міркування про знахідки. Мав він знання в обсязі середньої школи, бо, як сам казав, любив це діло на Землі. Насправді був у цій галузі дилетантом. Але Регуліс підтримував його.
Тому ми аж до трагічного кінця не могли вияснити, на якому ступені розвитку життя на Прімі і де сліди, що вели б нас до справжнього господаря цієї планети.
Тупцяли на місці, як сліпі.
Регуліс вирішив пробивати вогнеметами дорогу до оранжевого лісу, що розкинувся над ними на узбіччі. Він запитав, хто піде з ним.
Хотіли всі. Проти були тільки інженер Стефанопуліс, присланий до нас від інституту ядерної фізики, і я, як член відділу радіоастрономії.
Нортон сказав, що ми зрадники. Нас мали судити, але Регуліс не хотів гаяти часу, тому залишив мені менший радарний комплект. Більшу антену вони взяли з собою і потім викинули її як баласт.
Ми зосталися на стоянці удвох. Інженер Стефанопуліс вибрав з резервної ракети реактор, і робот переніс його в міжгір’я, де сходилися ліси – жовтий і оранжевий.
Я був на другому кінці міжгір’я з ручним променеметом і з рацією.
Потім рацію, як найцінніший об’єкт, ми перенесли в центр. У нас було два роботи, і одного з них ми виділили, щоб він обслуговував променемет.
Інструкції, які ми отримали, виходили з особистої думки Нортона. Там писалося, що життя на планеті перебуває в зародковій стадії, що можемо зустріти там величезних ящірок, які колись водилися на Землі. З ними нам не радили «вести переговорів». Треба діяти силою проти сили в інтересах науки і знання.
Було там, правда, застереження, щоб не нищити живих істот і зброю застосовувати тільки з метою самооборони.
Незважаючи на такий гуманізм, було ясно, що офіційне ставлення експедиції до першої планети Ерідана – зарозуміле і надто самовпевнене. На планеті панувала нестерпно німа тиша, джунглі вночі наче вимирали – жодного звуку…
На третій день нас повідомили з допомогою великої рації, що вони відступають. На запитання – перед ким і чому – нам відповіли дуже плутано. Якийсь тепловий бар’єр обмежував їхній рух і тіснив назад.
Нортон твердить, що капітан вийшов з оточення, зручно маневруючи. Насправді їм, очевидно, дозволили вийти.
Ми почули гуготіння і щось схоже на гарматні залпи. З оранжевого лісу виступали час від часу білі стовпи пари. Було це щось жахливе. Звук нагадував вибух котлів і сичання пари, що виривається під тиском.