Взагалі все, що вони робили, хоч і здавалося на перший погляд зайве, мало глибокий, логічний зміст.
Вони й не відпочили, відразу взялися до роботи.
Наближалася рідкісно сприятлива ситуація для покорення Вогнистої гори. Був це скалистий виступ, оточений з трьох боків отруйним болотом, з якого виходила гаряча пара. З четвертого – підіймався не дуже стрімкий, але слизький, нерівний, усіяний гострим камінням берег.
Основні труднощі полягали в тому, що довкола болота безнастанно кружляли газові вири, які виходили з глибин. Над скелею налітали одна на одну кулясті блискавки. Лише раз на вісімдесят вісім днів район гори попадав повністю на сонячну сторону, – тоді болото внаслідок раптової зміни температури затихало на кілька годин. Не утворювалися тоді й отруйні випари, й бурі на поверхні вщухали.
Це треба було використати. Хоча у вищих верствах пролітали й тоді електричні заряди, і просто на горі ракету не можна було посадити – людина, мабуть, могла б побороти відстань між скелями.
Тільки людина, бо машина не могла їм допомогти.
Місцями доводилось плисти, брати перешкоди, перелазити стрімкі ями, триматися на тонкій корі застиглої лави, повзти на животі попід скелями. Або навіть пробивати собі дорогу вибухівкою. Це був жорстокий бій з часом і стихіями.
З нічного боку безнастанно звільнялася замерзла атмосфера й вода. Коливання планети було незначне і неправильне. Воно могло тривати годину, а то й дві. Багато залежало від діяльності Сонця та багатьох інших складних обставин.
Вивчення гори мало практичне значення.
Якби там поставити світловий маяк, можна було б використати для посадки ракет острівки під скелею, де були дивовижні смуги тиші серед постійного урагану.
Отож, на крайньому термінаторі (де серп планети, як дивитися з Землі, найвужчий) дорогий кожен метр, а без орієнтаційного маяка було це страшне і небезпечне місце.
Моє завдання було просте. Мене покликав капітан. Коло нього стояло кілька чоловіків.
– Знайомтеся, – мовив він, – ми з групи полковника Захарова. Можливо, ви про нас чули? – Він хвилинку дивився на мене, оцінював, а потім сказав. – Я – капітан Сумілайнен. Оцей негр – лейтенант Калонге з Нігерії. Датчанина Стівенсона ви, очевидно, знаєте із спортивних змагань. Старший лейтенант Блянкар – француз. А наймолодший – наш кадет Грушка. Оце й уся бригада, решта залишилася на Нептуні.
Мороз сипонув мені поза шкірою. Ясно: на Нептуні зосталися хіба рже тільки їхні кості. Інакше вони прибули б на Меркурій. Полковник Захаров кілька днів тому зазнав аварії під час карколомної спроби запалити, як штучне сонце, місяць Нереїди.
– Ви нам допоможете у першій фазі, – сказав капітан Сумілайнен. – Будете нести кисневий апарат, доки зможете. Вернутися по слизькому ґрунті буде легше, але силу бережіть. Якщо втомитесь, передасте вантаж тому, хто буде найближче. Потім самі вирішите: іти далі чи повертатися. Обдумайте все завчасно, бо кожен з нас матиме досить клопоту.
То було все.
На другий день (за земним часом) вибухи припинились і ми вирушили в дорогу. На нас були легкі кисневі маски. Тіло було обтягнуте тоненьким штучним матеріалом. Це тоді входило в моду замість важких, невигідних скафандрів. Тонка матерія не охороняла нас повністю від спеки, але ізолювала од шкідливої радіації і в достатній мірі врівноважувала тиск.
Не буду пояснювати подробиць. Напевно, заслуговувало б на увагу питання залишків атмосфери на Меркурії (запаси її містяться на нічному боці). Та це справа підручників. Безумовно, ви з усім цим зустрінетеся, як тільки захопить вас ця таємнича, найближча до Сонця планета.
Я ж хочу розповісти, як ми покорили Вогнисту гору.
На схил ми вийшли легкою риссю. На дорогу туди й назад, як я вже казав, у нас було небагато часу. Двоє несли розмонтований світловий маяк, а я – запасний апарат з киснем.
Капітан Сумілайнен ритмічним помахом руки вказував темп. Ґрунт був слизький, і ми бігли хитаючись, як стадо качок.
Пробігши сто метрів, уже відчули, що сонце немилосердно припікає. Очі заливало потом, і ми погано бачили.
У вухах з малого репродуктора лунав підбадьорливий голос капітана Сумілайнена: «Раз-два! Раз-два!» Усе чіткіше й чіткіше. Біля мене йшов француз Блянкар, трохи збоку, на крок уперед, – капітан з кадетом, ззаду – датчанин Стівенсон, а замикав похід негр Калонге.
Ми бігли вперед. Вище. Місцевість була хвиляста.
– Раз-два, раз-два! Вільно, набрати повітря!
Нічого особливого не сталося.
Коли пробігли чотириста метрів, француз Блянкар узяв від мене кисневий апарат, і я міг вернутися. Але мене захопила справа товаришів. Я не міг їх залишити. Мною опанувало непереборне почуття єдності…
Біг я тепер легше, без вантажу.
– Раз-два, раз-два! Вільно, набрати повітря!
Товариші бігли біля мене то зовсім близько, то повільно розтягуючись. Капітан був часом поруч, а то позаду чи далеко попереду.
На мене не звертали уваги. Не посилали назад, навіть не оцінили того, що я залишився. Здавалося, кожен думав тільки про себе.
Але то тільки здавалося.
Ми бігли й бігли.
– Раз-два, раз-два! Вільно, набрати повітря!
У мікрофон чути було, як усі вони важко дихають, як б’ється подушка з киснем і калатає власне серце. Я бачив, як хлопці розмахують руками, і відчував гарячий піт на чолі, на висках.
На першому кілометрі зустрілася серйозна перешкода: стрімкий схил, досить слизький від розлитої смолистої маси, з якої виступали гострі грані кременистого каміння.
Ми були натреновані і підготовлені до будь-яких умов. Старший лейтенант Блянкар, який віддав був вантаж датчанинові, одв’язав від пояса линву і дерся вгору, як гірська коза. Він прикріпив линву і спустив її вниз. Ні, це не був альпінізм – умови тут були зовсім інші. Інколи він тягнув нас по одному, інколи ми самі видиралися по скелях.
Вилізли ми щасливо, тільки Грушка подряпав собі обличчя. Він почував себе погано. Старший лейтенант сильно трусонув його. Потім зачекав хвилину, щоб наймолодший член експедиції не з’їхав униз. Блянкар стояв на виступі і стежив за нами.
Нарешті Грушка був у безпечному місці на малому горбику. Блянкар знову почав намотувати линву довкола пояса, але виступ несподівано обірвався, і він полетів у безодню.
Хоча сила тяжіння там менша, гострі скелі потрощили йому руки й ноги, впивалися в нього немилосердно, а кожна рана в цьому ворожому середовищі була смертельна. Киснева маска на ньому відразу розбилась, і, вже мертвий, падав він далі вниз і зсовувався по узбіччю, доки не потонув у густій зеленавій багнюці.
Ми не могли його врятувати. Бездонне болото ніколи не повертає своїх жертв.
Тоді я відчув невимовну жорстокість, а разом з тим таку піднесеність, що мені знов потекла гаряча кров у жилах і підбадьорилось від сильного хвилювання серце.
Насправді це був тільки монотонний капітанів голос:
– Раз-два, раз-два! Вільно! Набрати повітря!
Я був приголомшений. Інстинкт самозбереження наказував мені держатись гурту. Я не мав відваги покинути їх. Залишитися самому…
Можливо, те, що я йшов з ними, пояснювали як товариський жест. Може, оцінювали як геройство. Але насправді було так, як я кажу. Ніякого геройства. Теоретично я міг вернутись, але не мав відваги. Боявся самотності…
– Раз-два, раз-два!..
А сонце пекло.
Ми вже пройшли половину дороги. Ще раніш я помітив, що датчанин Стівенсон якось дивно хитається, хоча ми йшли по рівному.
Негр Калонге узяв від нього вантаж – половину розмонтованого маяка.
– Раз-два, раз-два! Вільно, набрати повітря!
Датчанин похитувався. Як рятунок, зазвучав для нього наказ капітана Сумілайнена:
– Зупиніться!
Він уперся спиною в скелю, навіть не сів. Стояв похилений. А ми чекали. Капітан прокладав дорогу, вибухали динамітові заряди. Датчанин упав на землю. Не дихав. Тільки білки очей дивились на нас. І страшне, змучене обличчя.