– У тому й річ, що має. І це буде ваше завдання. Ми гадаємо, що на сьомій планеті Капелли існує життя. Але треба в цьому впевнитися. Ще до вибуху Нової полетите туди й привезете на Землю докази.
– А я долечу туди до вибуху?
– Юначе! – образився старий професор і погладив жовте лице. – Я вирахував усе до найменших дрібниць. Полетите на Капеллу. Свого життя втратите не багато, бо при польоті час вам скоротиться за Ейнштейновою теорією відносності. А ми тут на Землі – досить-таки постаріємо, доки ви вернетесь. На щастя, людське життя вже на стільки подовжилось, що я вас ще дочекаюся. Новий Сімеон! – усміхнувся рідкими зубами професор. – Чи знаєте ви оті старі, покриті пилом байки?
Капітан покрутив головою: його цікавило інше.
– А яку дасте ракету?
– Дуже мудрої конструкції. На ній є місця для вас і для однієї істоти з чужої планети. За нашими підрахунками, вона не буде важча від людини. Як свідчать сигнали, які вона висилає у всесвіт, це – розумна істота.
– Це все?
– Поки що. Ні пуху вам, капітане, ні пера. Коли зустрінемося, будете на кілька років старші. Про себе я вже й не кажу. А та чужа істота мене дуже цікавить.
– Мене теж, професоре, можете повірити.
І вони попрощалися.
Капітан Дюваль пішов на космодром оглянути ракету. Вона справді була на дві особи, швидкість її майже дорівнювала швидкості світла, а рухалась вона за допомогою антипротонів, що забезпечувало фантастичну початкову швидкість.
Після старту Дюваль зробив собі ін’єкцію, щоб довгу дорогу провести в глибокому сні.
Прокинувся він на сьомій планеті Капелли. Ракета стояла трохи похило на пологому косогорі. Горизонт був схожий на земний.
Капітанові навіть здалося, що він перебуває у відомій країні. І тільки тоді зрозумів, що він далеко від рідної планети, коли побачив перших її мешканців.
Ці істоти були негарні, розпатлані, у ластовинні. Ходили трохи незграбно, але велика здібність сприймати заміняла їм привабливість. Вони майже з першої хвилини розуміли жести капітана Дюваля.
Про них можна було сказати, як кажуть, правда ущипливо, гарні жінки про своїх не таких щасливих товаришок: «Вони мають, напевно, добру душу».
Під час посадки Капелла була саме в зеніті. Світила спокійно, хоча вже збиралася зрадливо вилити на своїх дітей-планет вогнисту лаву, проковтнути і знищити їх розпаленими язиками вогню і отруйних газів.
Тепер вона ще мала вигляд великої блискучої миски, що розсипає щедро багаті дари – снопи золотого проміння. Примхлива химерна красуня!
Капітан потягнувся на вільному повітрі, йому було приємно знову відчувати під ногами твердий ґрунт і тяжіння. Він розстебнув блузу уніформи і витер хустиною спітніле чоло. Зброю поклав у кобуру, бо впевнився, що тут вона йому не потрібна.
Підійшов ближче і побачив, що половина людей, – бо ті істоти були дуже подібні до людей, отож, міг їх назвати так, як досі звали себе лише мешканці Землі, – одягнені незграбно в квіти і легеньку одежу. Це були жінки.
Чоловіки – незграбні, вайлуваті, – намагалися поводитись хоробро і виступили наперед. Дюваль це оцінив. Навіть здивувався, бо ті люди не мали зброї, а капітан був значно сильніший від них. Крім того, у капітана була особиста зброя, а в ракеті чекав напоготові променемет: досить було тільки моргнути оком, щоб фотоелементи зреагували і машина перетворила все на чорну сажу й вугілля.
У ті хвилини капітанові пригадалося професорове доручення. Капітан має точно визначений час: три місяці. Три місяці житиме між цими людьми, щоб усе сфотографувати, виготовити карти й зробити хімічні аналізи.
За три місяці і сім днів вибухне Капелла, і всесвіт збагатиться на одну Супернову. Але від Капелли не лишиться нічого.
Тільки фотографії капітана Дюваля й одна з живих істот, для якої є місце в ракеті.
Мешканці планети призначили йому до послуг двох переляканих людей.
– Ксен, – показав на себе юнак, бо порівняно з іншими мешканцями планети не можна було назвати його ні хлопцем, ні дорослим.
Потім він показав на дівчину й сказав:
– Іва.
Її негарне, в ластовинні обличчя спалахнуло вогнем, і вона швидко опустила очі.
«Іва, очевидно, легша, – прикидав у думці Дюваль, – її було б вигідніше взяти в ракету, де кожен кілограм ваги має велике значення. Але Ксен, видно, розумніший, більше знає, міг би дати професорові багатшу інформацію… А вирішити все це можна й потім, – адже маю ще три місяці!..»
Кожен день він записував у блокнот про успіхи своїх провідників. Вони швидко засвоювали його мову. Під кінець другого тижня з ними вже можна було розмовляти.
В ту мить, коли він записував, що Ксен уже розуміє дещо з наукової термінології, з блокнота випала фотографія.
Послужлива Іва швидко нагнулася й подала її капітанові. При тому подивилась на фотографію.
Не змогла затаїти щирого подиву, зітхнула, ніби їй несподівано щось перебило віддих.
– Хто вона, ця гарна жінка?
– Моя наречена.
– Я ще ніколи не бачила такої гарної жінки!
Була то звичайна дівчина з польських Татр, трохи білява, синьоока.
Дюваль дивився на Івині блискучі очі. Тепер Іва не здавалась йому такою негарною, як спочатку. З-під розпатланої чуприни виглядало в неї гарне чоло, а коли дівчина сміялася, на обличчі під ластовинням виступали ямки.
Ось вона усміхнулася, ще тримаючи фотографію, і Дюваль по-лицарськи сказав:
– Ти, Іво, така ж гарна, як і вона!
Тоді він вирішив, що, мабуть, візьме Іву, а не Ксена, хоч би професор за це й сердився. Тут йому ніхто-ніхто не може наказувати! Він живе під загрозою страшної небезпеки. Сонце на небі може вибухнути щохвилини… А коли сталася помилка в розрахунках? Вистачило б зовсім незначної помилки, якої може допуститися кожна людина, – і з нього за кілька хвилин лишиться тільки попіл та космічний пил…
Він швидко закінчив роботу і пішов під дерево відпочити. Помічників відпустив.
Був би заснув. Але закортіло подивитися, що роблять Ксен та Іва у вільний час. І хоч Дюваль був дуже втомлений, він усе-таки підвівся й пішов на узлісся.
Хлопець і дівчина стояли на низькому пагорку й дивилися на захід сонця. Можливо, про щось і розмовляли, та скоріше просто собі стояли мовчки й милувалися на гарне червоне коло. Вони не знали, що через кілька днів Сонце їх усіх знищить. .
На серце Дюваля наліг смуток. Це було так несподівано. Капітан хотів позбутися його, тому думав про свою працю, про життя. Але хіба все це мало тут якесь значення?
Коли сіло Сонце, зробилося холодніше, і Дюваль пішов до вогнища під величезною скелею. Міг зігрітися й у ракеті, але приємніше було переночувати у спальному мішку під чистим небом. Під чужим, тужливим небом, на якому дрібною цяткою світило рідне Сонце, а в безмежних глибинах всесвіту іскрилися незнані сузір’я.
Він задрімав, і приснився йому дивний сон. Побачив маму, яка щось шепотіла йому. Нахилився вперед:
– Що кажеш, мамо?
Підійшла ближче. Була тендітна, одягнена в чорне, на обличчі – чорна вуаль. «По кому вона носить жалобу?» – думав він і ніяк не міг пригадати. Усе дивне небо над капітаном затулило заклопотане миле, рідне обличчя.
– Це ти, синку?
– Я, мамо, я, але як ти мене тут знайшла?
– Боялася, – шепотів рідний, ніжний, так давно забутий, а сьогодні знову такий близький голос. – Боялася, чи з тобою чого не сталось… Не мала спокою. Всюди тебе шукала, кликала, але ти був дуже далеко.
– Авжеж, мамо, далеко. Така вже наша професія.
– Ти ж знаєш, що я тобі не хотіла цього дозволити.
– Бо ти боялась,; що мені не вистачить сили, відваги, що я не дам собі ради.
– Ти завжди мав щире серце. Добре, лагідне серце. Ти був відважний, але серце мав м’яке… Тому я так за тебе й боялась!
– Мамо, хочу тобі передати, що сестри живуть гарно. Твої дочки живуть гарно і спокійно.