— Ні, ні… Житимеш…
І пішов хірург з лікарями й милосердними сестрами до перев'язочної, а Карналюк відкинувсь на подушку й заридав.
Згадав він своє Поділля — золоту свою країну, свої широкі безмежні лани, сади, багаті череди, і владику свого стада — бичка Мину, і стару Буг-ріку, і Галину — любу свою, з якою він мріяв прожити над Бугом життя.
— Де ти, Галю, де ти? Подивись на свого Івана!.. Бач…
Оглянувся Карналюк. Довкола самі тільки поранені.
— Ось де я! Як далеко… вмираю…
Заметався Іван Карналюк на своєму смертному ложі, затріпотів, як підбитий птах. Не вмирати, мститись над ворогом хотілось Карналюкові. Жити!
— Прокляті, о прокляті! Ні, понесу помсту на вашу голову хоч в одній руці… Понесу-у!..
Застогнав воїн, заскреготав зубами і вщух.
Після обходу палат хірург пішов до перев'язочної, дав розпорядження щодо порядку перев'язувань і присів біля вікна.
Ранок був хмарний, сірий. Хірург опустив голову на руки і замислився.
Раптом сильний грюкіт у двері змусив його здригнутись. Хірург глянув — Карналюк! Він стояв у дверях у самій білизні, в мокрих од крові та гною бинтах і весь у холодному поту.
— Перев'язку!.. — застогнав Карналюк і, простягнувши вперед праву руку, рушив до операційного столу.
— Жить хочу! Давайте мені перев'язку і все, що треба!..
Карналюк ішов до операційного столу, розхитуючись, немов на палубі корабля в ураганному морі.
Вражений небаченим видовищем, хірург прикипів до місця. Страшний був Карналюк і прекрасний.
— Ви думаєте, я вже помер?.. Перев'язку! Дайте!.. Жить хочу!.. Чого ж ви стоїте?! А-ай…
І Карналюк упав на руки лікарів.
Схвильований хірург підняв його, як хлоп'я, і поклав на стіл.
— Ви думаєте, вам пощастить його врятувати? — спитав у нього асистент, вбігаючи в перев'язочну.
— Він уже сам себе врятував, — проказав хірург дзвінким голосом. — Держіть… Так… Ну, держіть же, чорт би вас забрав!
Асистент подавав йому із звичайною точністю й швидкістю потрібні інструменти.
З хірургом сталось щось дивне. Він ніби весь перетворився. Він почав працювати весело, з надзвичайною енергією і, працюючи, милувався з Карналюка.
— Ах! Ви гляньте, який велетень! Яка грудна клітка! А плече яке! Га?! — говорив захоплено хірург, обробляючи моторошну рану Карналюка перекисом водню і накладаючи на неї асептичну пов'язку.
— А ноги які! А шия! А хода ж! Ви бачили, як він ввійшов? Стрункий, як бог. Камфору!.. Кофеїн!.. Так. Чудово… Оце юнак! Ви подивіться, які м'язи. Як він ввійшов, га!
— І як це він ввійшов! Адже він лежачий хворий! — дивувалась сестра.
— Ат, що ви в цьому тямите?
— Але ж де він набрався тієї снаги? У нього ж не було пульсу, — говорила друга.
— У нього була воля… Держіть…
— Ви думаєте, він житиме?
— Він житиме більше за нас з вами! Держіть!.. Так… Повірте мені, він зробив для свого життя уже в багато разів більше, ніж ми оце тут робимо… Бинт!
Хірург працював з надзвичайним натхненням і любов'ю. Ніколи ще не хотілось йому так палко врятувати життя людини, як зараз. Іван лежав перед ним у глибокій нестямі, але його могутня воля до життя передалась лікареві і сповнила його вщерть. Він забув свою втому, свої безсонні ночі і працював, як після живодайного сну і освіжної ванни, працював легко й радісно, і сонце, що зазирнуло було на хвилину з-за хмар в операційну, мов усміхнулось йому, наче обіцянка щастя. Так сила опору смерті помножила силу лікаря, і цю силу лікар вертав хворому. Вливши йому ще раз протигангренозної сироватки і півлітра крові, хірург велів дати оперованому теплого вина й гарячого чаю і довго зогрівати його в ліжку. Згодом у того почав помічатися пульс, порожевіли щоки, і Карналюк відкрив очі.
В сірих очах, як і перше, горіло те ж саме питання.
Всі четверо — хірург, і асистент, і сестри — ствердливо хитнули йому головами і одвернулись, схвильовані.
Карналюк глянув на хірурга і осміхнувся.
— Ви виграли генеральну битву майже без всяких засобів до перемоги, — сказав зворушено хірург. — Дякую вам. Ви навчили мене жити. Я схиляюсь перед благородством вашої волі.
Коли Карналюка виносили з операційної на койку, йому аплодувала вся палата. Поранені з гордістю дивились на свого товариша і радісно дякували йому. Їм також передавалась його воля до життя.
Подумайте, брати мої, про це, і коли з ким в бою що трапиться, — все буває,- вирішуйте тоді на койках перемогу кожен для себе. Виймайте тоді з чудодійної прадідівської скриньки дорогоцінне зілля, корінь життя, і нюхайте його, вбирайте в себе його дух, і гризіть, і живіться ним день і ніч, — Волю!