— У вас буде повна свобода, — Тарас намагався вмовити Марі.
— Добре. Я заберу свої речі і повернусь.
Марі не хотіла більше ні про що говорити, адже відчувала, що цей бій вона програла, вона поступилась. Та показувати Тарасу цього не мала бажання.
Тому Марі спокійно повернулась і вийшла з кімнати. У коридорі на неї чекав вже знайомий їй чоловік.
— Пані Бойчук, вам показати вашу кімнату? — чоловік був дуже стриманим.
— Марі, звіть мене просто Марі. Я тут не часто з’являтимусь. Тож, пізніше…
— Якщо у Вас виникатимуть якісь питання, звертайтеся до мене. Мене звуть Назар. Тараса краще не турбувати через різні дрібниці, — його слова прозвучали якось різко, а сам він виглядав дуже серйозним і зосередженим.
— Не питання. Для мене так навіть краще.
— До зустрічі, Марі. На вас чекає машина, вона відвезе вас до готелю. Так набагато зручніше.
Марі вийшла з будинку і сіла в шикарне авто. Відразу ж набравши номер на телефоні.
— Знайшов ще щось?
— Що за дивні звуки? Ти що в авто? — Андрій був дуже здивований.
— Так, а чому тебе це так дивує?
— Ти не їздиш ні на авто, ні на автобусах, ні на метро. Ти ходиш пішки, що він з тобою зробив? — жартома запитав Андрій.
— Я не їжджу на громадському транспорті із зрозумілих причин. А власного авто, як тобі відомо, в мене немає. Я житиму в нього поки тут все не закінчу.
— Повтори, що ти робитимеш)?
— Я не хочу про це говорити… — Марі не подобалась увесь цей задум. І хороший настрій Андрія її тільки дратував.
— Боже мій, ти закохаєшся в нього)))! — якось схвильовано промовив друг.
— Я вже нікого не полюблю, — спокійно відповіла Марі.
— Ти впораєшся? — вже геть іншим тоном запитав Андрій. Він чудово розумів, що зачепив тему, на яку вони намагались ніколи не говорити.
— Давай так, ми більше не будемо повертатися до цієї розмови? Домовились? — голос Марі звучав тихо і сумно.
Чи пам’ятаєте ви час, коли вам було 18? Як тоді мріялося, вірилося в майбутнє, у те, що ваші мрії здійсняться… А Марі кожного дня жене від себе ці думки, щоразу змушуючи себе не мріяти, не чекати, бути сильною та дорослою. Настала пауза ніби за цими словами стояло набагато більше.
— Добре, в нього є комп’ютер?
— Думаю, знайдеться якийсь…
— Я все скину на нього, бо це буде дуже довго, а я зайнятий.
— Ну звичайно, як завжди. До зв’язку.
— Хоч би раз сказала бувай, а то ніби на війні!
— Я і є на війні, — Марі поклала слухавку.
Марі приїхала не до готелю, а на вокзал. ЇЇ речі зберігались у камері схову. Адже без них тікати легше, у тому разі, якщо раптом її виявлять в готелі. Марі жила так вже досить довгий час, тому що часу на підробіток взагалі не лишалося. Тренування, переїзди, збір інформації, — і так по колу. Вона вже й пригадати не могла, коли вона востаннє спала. Напівдрімоту сном не назвеш, а це так і було: ніколи не можна було засинати міцно, у будь-який момент Марі могли виявити. Тому вона навіть трохи раділа, що сьогодні є нагода поспати та ще й прийняти душ). І не боятися, що будь-якої хвилини її можуть знайти і доведеться знову тікати.
Повернувшись, Марі не встигла постукати у двері, як на порозі вже її чекали. Це був Назар. Він узяв її речі і пішов сходами нагору.
Високий, сильний чоловік, впевнений у собі, але досить стриманий. Марі чудово розбиралась у людях, тому могла з упевненістю сказати, що Назар не міг бути простим працівником у цьому домі. Занадто вже він був розумним і вихованим. Але хто він — поки що для Марі було загадкою.
— Це буде ваша кімната. Облаштовуйтесь. Якщо бу…
— Буде потрібно, питатиму), — Марі усміхнулась до Назара, бо схоже на те, що це єдина людина за останній час, кому можна довіряти.
— Так, — досить стримано відповів Назар.
— І мені потрібно… мені потрібен комп’ютер з доступом до інтернету. І якщо вам не складно, передати, дані доступу Андрію?
— Добре. Це все?
— Так. Дякую.
Назар, вийшов, а Марі залишилась оглядати кімнату. Вона була затишна, простора і гарна. Марі із задоволенням би тут лишилась, але вже було за полудень, і тому дівчина почала поспіхом збиратись. Вона вкинула в сумку цікавої форми кинджал із неймовірно красивою дерев’яною ручкою. Це поки що все, що було в неї з необхідного на сьогодні. Бинти, знеболювальне, адже інколи все проходить не дуже гладко, телефон (без нього вона нікуди). Мері поспіхом попрямувала до дверей, швидко збігла сходами, відчинила двері і раптом зіткнулась із Тарасом.
— Ооо, ви куди? — якось так спокійно, просто запитав він, ніби вони просто хороші знайомі.