— Я їх убиваю… Може я сновида, яка вбиває людей? — зараз, сказане вголос, навіть для неї здавалось трохи дивним.
— Ну як ти це собі уявляєш??? Ти вже перегинаєш. Це просто фізично не можливо. Бо трагедії траплялись за десятки кілометрів, ти б не могла туди потрапити і повернутись назад до ранку, що б ніхто не помітив. Та й ніяких слідів не залишилось. Ішли дощі, ти б мала бути в лісі, на одязі ніяких слідів. Навіть не думай про це, — Андрій як завжди, заспокоїв Марі своїм тверезим поглядом на ситуацію.
— Але все одно, що мені робити? Чекати поки це закінчиться, чи щось робити? Але що?
— Давай зачекаємо, подивимось, що далі буде, — підбадьорюючи Анні відповіла Марі.
— Але ж там помирають люди, можливо, я б могла їм допомогти? — з усією серйозністю запитала Марі.
— Так, давайте, щоб заспокоїти наші душі, ми спочатку повичитуємо все, що є про такі випадки. А вже від цього будем відштовхуватись. На цьому друзі й вирішили поки що зупинитись.
Розділ 10
Між життям і смертю
Тарас вів спортивний спосіб життя: біг, тренування, боротьба. Цей день нічим не відрізнявся від попередніх. Прокинувшись рано вранці, він готувався до пробіжки. Та цього ранку він був як ніколи стурбований, адже Марі не повернулась. І не знаючи, який в неї стиль життя, він гнав від себе думки, які не зрозуміло чому лізли йому в голову. Цієї ночі він погано спав, все думав про Марі. Він давно шукав таких, як вона, і коли виявилось, що найближча з БОРЦІВ вона, він довго відхрещувався від цієї ідеї. Вісімнадцятирічне дівчисько, в якої ще гормони напевно вирують. На неї не можна покладатись. Але час ішов, і в Тараса вже не було іншого виходу. Та вже коли він побачив її вчора, щось підкорило його в ній. Чи то зовсім не дитячий погляд, чи то сила духу, він і сам не розумів. Та це не давало йому спати.
— О Боже, Тарасе, на дитину запав? — запитав себе Тарас. Збираючись о 6:00 на пробіжку. День був ясний і погожий. Тому Тарас сподівався, що гарна погода й інтенсивне тренування розкладуть усе на свої місця.
Тільки но ступивши на поріг, він на хвильку завмер. Прямісінько біля воріт на землі лежала Марі. Він рвонув до неї. Перше, що він побачив — обдерті руки, адже лежала Марі обличчям до землі. Біля правої ноги була калюжа крові. Тарас перевернув її, схопив на руки, прожогом побіг в дім.
Він тримав її, таку побиту, беззахисну на руках. Все що його турбувало, це щоб вона була жива. Не тому, що його життя залежало від неї, а тому, що її життя зараз залежало від нього. Він навіть і не пам’ятав, що робив. Просто інстинктивно виконував якісь дії, про які зараз напевно і не згадав би.
Не гаючи ні хвилини, він поклав Марі в спальні, що була з’єднана з кабінетом, його спальні. Назар в цей час був у кімнаті і набирав якийсь номер на телефоні.
— Ти викликаєш швидку? — Тарас був сам не свій.
— Ні, — стримано сказав Назар, приклавши слухавку до вуха.
— Але ж Марі потрібна швидка! — закричав Тарас, не витримуючи того, що Назар його ігнорує. — Я її відвезу! — Тарас кинувся до Марі.
— Ні. Їй не можна в лікарню, — Назар рішуче поглянув на Тараса. — Алло… — Назар вийшов із кімнати, для того щоб поговорити, адже Тарас зараз був сам не свій.
Уже за мить Назар повернувся.
— До нас зараз приїде лікар. Єдине, що ми наразі можемо зробити — це спробувати привести її до тями і зупинити кровотечу. Я зараз повернусь, — Назар здавався незворушним. Ніби то на ліжку не лежала зараз помираюча дівчина. Він суворо поглянув на Тараса. Даючи зрозуміти, що той має опанувати себе і вийшов з кімнати.
Тарас розумів, що до лікарні везти Марі не можна. На неї було орієнтування. Батьки ж, щойно вона пішла з дому, звернулись до поліції. І її оголосили зниклою безвісти. Батьки кинули всі сили і гроші на пошуки дочки! І правду кажучи, як для простих людей вони чудово знали що роблять, адже перший час Марі була на волосинці від того, щоб її знайшли. Час, протягом якого вони чекали лікаря, здавався Тарасу вічністю. Він разом із Назаром намагались привести Марі до тями. Раз їм це вдалось, хоча це й були якісь секунди. Тарас полегшено зітхнув, адже вона була жива. Відкривши очі, єдине, що промовила Марі, було: «Тільки не в лікарню!»
— Знаю… — прошепотів Тарас, погладжуючи Марі по волоссю. Він знав, що вона цього не відчуває, але він навіть не уявляв чим, окрім цього, може їй зараз зарадити.
Назар, який перебинтовував Марі ногу, несхвально спостерігав за тим, як Тарас хвилюється через Марі.
Приїхавши, лікар довго возився з Марі. А потім знесилений вийшов у кабінет і намагався переконати Тараса, що Марі варто відвезти до лікарні. Тарас відмовив, і від цього серце його стискало ще сильніше.