— Я знаю. Добре, їдьмо.
Розділ 33
Перевірка
За тиждень потрібно було йти до школи. Одинадцятий клас, останній рік школи, яку так любила Марі. Вона не знала як там в університеті, а зрештою і в дорослому житті, але школу вона обожнювала і знала, що цей період свого життя вона неодмінно згадуватиме з любов’ю. Та залишався ще тиждень до початку навчального року, і Марі уявлення не мала чим займатись, окрім того, як думати про все, що на неї навалилось. Ось увже котрий ранок поспіль Марі просинається з одними й тими самими думками, з одними і тими самими переживаннями. Дивно якось розуміти як усе може мінятись, як люди можуть мінятись… Раніше б Марі вже повністю була поглинута думками про школу, а тепер, це здавалось чимось таким далеким.
Марі як завжди рано прокинулась і сіла на ліжку. Учорашня розмова здавалась просто якимось безглуздим сном, та Марі чудово розуміла, що то не сон, і зараз вона аж ніяк не хотіла бачити своїх батьків. Та ховатись у кімнаті було не менш безглуздим, і Марі спустилась на кухню. Батьки вже були там. Вигляд вони мали стурбований і були доволі похмурі.
— Доброго ранку, — Марі привіталась і уважно подивилась на батьків, які перезирались одне з одним і ніби не помітили дочки на кухні.
— Доброго ранку, — якось із надривом у голосі промовила мама, намагаючись видавити із себе усмішку. — Як спала, доцю?
— Нормально, дякую. Ви вже снідали?
— Ні. Зараз будемо. Я насипаю, сідай, — мати зіскочила зі стільця, кинулась нервово хапати посуд і ставити його на стіл. За декілька хвилин всі троє сіли за стіл, але ніхто не починав їсти.
— Доцю… — заговорила мама, якось дуже не впевнено. — Ми обдумали все, про що ти нам розповіла, думаю, щоб вирішити цю проблему, ми повинні звернутись до психолога.
— До психолога? — навіть не очікуючи від себе спокійно запитала Марі. Здається, іншого вона навіть не чекала.
— Так, до школи ще тиждень і ти спокійно зможеш пройти обстеження. Я думаю, спеціалісти зможуть тобі допомогти. Адже це не діло, що ти себе так погано почуваєш…
— Так, я зрозуміла.
Марі спокйно поїла, віднесла посуд до мийки, подякувала батькам за сніданок і пішла до сходів. Всі сили Марі зараз були кинуті на те, щоб залишатись спокійною.
— Марі, тато тебе відвезе сьогодні на першу зустріч.
— Добре, — навіть не озираючись відповіла Марі.
Здається, Марі перелітала відразу через дві сходинки, бо за декілька секунд вона вже зачиняла двері у своїй кімнаті і телефонувала друзям.
— Вони везуть мене до психолога, — заговорила розгублена Марі.
— Ти все розповіла? — Анна відчула стурбованість Марі.
— Так, подруго, спокійно. Для паніки немає жодних причин, — Андрій здається був єдиний кого це все не налякало до півсмерті. —Нічого в цьому страшного немає. Нам не завадить дізнатись думку спеціаліста. Ми ж хотіли розглянути всі точки зору. От, це гарна нагода.
— Думаєш??? — Анна чомусь не поділяла такої думки.
— Ти маєш рацію, — Марі вже трохи заспокоїлась. — Ми їдемо на першу зустріч сьогодні. Побачимо що скаже психолог? Так і зробимо. Я вам відразу ж зателефоную.
Марі хоч і намагалась не показувати своє хвилювання, але дуже переживала. Вона весь час думала, що кожне її слово психолог може не так зрозуміти і прийняти її за божевільну. Але, з іншого боку, Марі намагалась в собі розібратись. Адже чого вона хотіла, щоб їй просто сказали, що в неї розгулялась фантазія, ЧИ ВСЕ Ж СЛОВА МАРІЇ ВИЯВИЛИСЬ ПРАВДОЮ??? Вона думала, що внутрішній голос ймовірніше мав би підказати, що з нею діється, напевно, але поки що внутрішній голос мовчав і був так само розгублений, як і сама Марі. І тому Марі розуміла, що ця зустріч їй дійсно потрібна, та боялась вона понад усе того, що після зустрічі може виявитись, що вона дійсно таки несповна розуму.
Зустріч пройшла нібито нормально. Але все ж Марі вийшла з неї з поганим самопочуттям. Адже чим люб’язнішою удавала себе психолог, тим дужче Марі намагалась закритись від неї. Психолог їй нічого не сказала. Просто посміхнулась і провела до дверей, а потім покликала батька.
Усю дорогу додому ні Марі, ні батько не промовили ані слова. І в цей момент Марі почала розуміти, що вже ніколи не зможе довіряти своїй сім’ї. Адже найдорожча людина, яку Марі любила більше за життя, — її батько, зараз сидів поруч з нею в машині і боявся її. Він не знав чого очікувати від своєї дочки, як він так міг? Як рідний батько може боятись свого дитя, не довіряти їй? Адже якби він довіряв їй, він усе б їй розповів, усе, що того дня розповіла йому психолог, усе, що його хвилювало, як раніше, як завжди. Адже раніше вони все вирішували разом, це ж була їхня найбільша перевага, їхня сила, разом вони — нездоланні, а тепер виявляється, що їхня найбільша опора впала і розбилась ущент, і вже нічого не вдієш, не повернеш назад.