І от цей день настав, Марі повернулась додому. Але життя вже не було таким як було. Не було, і вона це належно прийняла. Час подумати в неї був. Півроку роздумів, переосмислення всього, що було і що буде. Що вона потрапила до іншого світу, що в тому світі, у якому вона раніше жила, місця для неї уже не залишилось. Тому, тільки но повернувшись, Марі почала втілювати свій план в життя. Разом із друзями вони вже давно все продумали: кожну деталь, кожний крок, кожну наступну дію. Марі просто дивувалась, як вони, сімнадцятирічні діти, могли настільки тверезо мислити, і холоднокровно приймати рішення.
Отже, суть їхнього плану полягала в тому, що по-перше, Марі, попри все, що сталось, має всім своїм виглядом показувати, що в її житті все добре. По-друге, Марія мала її навчити всього необхідного. По-третє, за порадою тієї ж відьми Марії Марі мала почати займатись вивченням якось виду боротьби. По-четверте, вона мала протриматись вдома ще 3 місяці.
Відьма сказала, що боротьба їй потрібна для того, щоб підготувати тіло до різних випробувань. Тоді Марі ще й не розуміла, до яких. Вона не знала, що попри те, що вона все ж залишається смертною, вона має стати швидшою за вітер, гнучкішою за лозу і сильнішою за камінь. Адже те, з чим вона стикатиметься в майбутньому буде могутнім і небезпечним. Але для Марі виявилось проблематичним потрапити на секцію з боротьби. Адже батьки її навіть не випускали нікуди. Довелось довго їх вмовляти, вигадувати історії про те, що це покращить її адаптацію, що це загартує її дух і таке інше. На підмогу Марі прийшли друзі. Андрій знайшов досвідченого тренера, сам пішов на боротьбу. І постійно розхвалював свої тренування. Батьки були змушені відпустити Марі. А завдяки Андрію вона могла тренуватись і вдома. Вона кожного дня з нетерпінням чекала тренувань. Адже в час коли вона не могла зробити нічого більшого, вона вважала, що її обов’язком є хороша підготовка. Цей час їй дано для того, щоб вона з гідністю взялася до роботи. Тому всі сили, що в неї були, вона віддавала на тренуваннях. Усі були вражені тій феноменальній швидкості з якою Марі опановувала бойові мистецтва і як її тіло вдосконалювалось. Марі не відпускали в місто тому до Марії їздили Анна з Андрієм. Вона передавала всі матеріали, які тільки знаходила і віддавала друзям. А Марі зі свого боку ночами, або коли нікого не було вдома все це вивчала. Вникала в кожну деталь. Одного дня, сидячи з друзями на ганку Марі завела розмову:
— Мені здається, ми вже не в тому світі, у якому жили раніше, — Марі дивилась на вулицю, яка в цей час уже була спустошена. — Я вже не можу дивитись на людей як раніше. Тепер я знаю як багато вони приховують, як багато ховає цей світ. Скажіть, а ви це розумієте? — Марі поглянула на друзів, які мовчки перезирнулись між собою.
— Розуміємо. Але знаєш, що ми ще розуміємо? — Андрій зробив паузу і Марі поглянула на нього. — Що ті здібності, які в тобі відкрилось, належать тільки тобі? Ніхто з нас би з таким завданням би не впорався. Так, це твоє призначення, і ми це бачимо. Адже те, що нас лякає до чортиків, ти сміливо взяла на себе. І дивлячись на тебе, у нас не виникає сумніву, що ти з цим не справишся.
— Так, ми кожен день переварюємо купу нової інформації і намагаємось її сприйняти. Усе те, що так приховували і що стає для нас таким зрозумілим, ти так спокійно сприймаєш, — Анна з тривогою і водночас із гордістю поглянула на подругу.
— Я просто не можу зрозуміти, чого я цього не бачила раніше? Але мене так само як і вас багато що хвилює. Я чудово розумію, що тренування вдома і читання казок буде нічим порівняно з тим, що на мене чекає в майбутньому, — відповіла Марі.
Усі це знали, але це було останнім про що вони хотіли думати. Адже до такого вони б ніколи не змогли бути готовими.
Марі не відправили до школи, вирішили три місяці довчити її вдома. Але в школі вона числилась, тому в червні мала отримати диплом по закінченні одинадцятого класу. Найтяжчим для Марі було сидіти вдома. Вже тоді Марі знала, що відразу після випускного вечора вона поїде з дому назавжди. Тому їй було дуже тяжко робити вигляд, що все добре, обговорювати з батьками плани на майбутнє, вибирати університет, професію. Вона говорила про майбутнє, навіть інколи мріяла, уявляла його. Адже як важко було прийняти те, що їй не стати тією, якою вона так хотіла бути. Як же тяжко зрозуміти, що вона не здобуде професію, не матиме роботи, ким вона зрештою стане? Ніким! Вона ніколи не розуміла тих людей, які нічого не мають, після школи стають ніким, а тепер сама опиниться серед них. Це і є один з тих уроків, які роблять нас дорослішими: не можна засуджувати людей, адже вже завтра ми можемо опинитись на їхньому місці і зрозуміти, що на все є свої причини. Та Марі старанно грала відведену їй роль, посміхалась, говорила про майбутнє і була ідеальною дочкою. Але інколи Марі дивувалась, з якою легкістю вона вже може дивитись на батьків. Інколи вона вже нічого не відчувала. Не відчувала ні пекучого болю в грудях, ні злості, ні надії. Вона вже нічого не відчувала до цих людей. Людей, котрі колись були для неї всім, людей, на з яких вона воліла брати приклад.