Обидвоє знали про що йде мова, і жоден не насмілювався задати тих питань, які їх так хвилювали.
— Ти сумуєш за батьками? — Тарас поглянув на Марі.
— Чесно? Так, — з гірким сумом в голосі відповіла Марі.
— Але чому так сумно?
— Бо краще б не сумувала. Було б легше, — Марі поглянула на Тараса і вже хотіла було запитати про його матір. Та згадала про обіцянку, яку давала Назару.
— Отже, ти їх таки пробачила… А я матір ні…— він опустив очі.
— Чому? — Марі торкнулась руки Тараса, намагаючись хоч якось підтримати, адже вона бачила як засмутила його згадка про матір.
— Вона мене покинула. Вона мені так була потрібна, а натомість, вона мене зрадила… Як би не Назар, вона зробила б це ще раніше, я знаю, вона на мене й дивитись не могла. А ВІН БОРОВСЯ ЗА НЕЇ ДО ОСТАННЬОГО. Ще не бачив, щоб хтось у когось так вірив.
— Заради коханих людей ми здатні на все.
— Моя мати, напевно недостатньо мене любила, щоб за мене боротись.
— Тарасе, інколи ми відштовхуємо найдорожчих нам людей, сподіваючись, що біль буде не таким нестерпним. Їй було важко, але я тебе розумію.
— Бачиш, яке воно це життя… У ньому немає ніяких вірогідностей, ніяких чітких граней. Ти кажеш, що заради кохання ми здатні на все, але водночас ми відштовхуємо коханих, переймаючись болем. Люди не перестають мене дивувати.
— У цьому, напевно, й суть. У цій боротьбі з самим собою, десь там, — Марі показала на серце, — всередині, ми і вловлюємо справжню істину.
Їм здавалось, що вони дуже швидко прийшли. Чи то можливо через те, що вони просто не хотіли прощатись. Але вони вже стояли на порозі дому. Увійшовши до вітальні, вони зупинились у передчутті того, що зараз мусять просто розійтись. Марі розуміла, що отак стояти і мовчати безглуздо, але й сказати бодай щось теж було боязно.
— Може ще кави вип’ємо? — першим заговорив Тарас.
— Із задоволенням, — полегшено промовила Марі.
— Ти проходь до кабінету, а я приготую і прийду.
— Добре, — Марі зайшла до кабінету і почала проходжуватись по ньому, розглядаючи дрібниці і з приємним хвилюванням розуміючи, що вони з Тарасом зможуть побути ще трохи разом.
Раптом відчинились двері кабінету, Тарас повернувся якось дуже швидко. Він був без кави.
— А де кава? — посміхнувшись запитала Марі.
Але Тарас здається цих слів і не чув, він рушив до Марі і зупинився за якихось декілька сантиметрів від неї.
— Марі, я не хочу ніякої кави. Я просто хотів ще трохи побути з тобою, — він важко дихав і, здається, його хвилювання передалось і Марі. Адже її серце то завмирало то шалено билось.
— Тарасе…
— Тільки нічого не кажи, — він торкнувся долонею щоки Марі і тепер вона дивилась просто йому у вічі. — Ти така прекрасна!
Ще крок і Тарас вже майже торкався Марі, яка стояла недвижимо. Марі відчувала як калатало його серце, чи, можливо, то було її серцебиття. Зараз вона вже нічого не розуміла.
— Тарасе… — вона не встигла нічого сказати, як їй перехопило дух.
Губи Тараса торкнулись Марі. Струм пробіг її тілом. Легкий цілунок, ще один і ще. Марі не відштовхувала Тараса. Так їй хотілось розчинитись в тих поцілунках. Тарас огорнув Марі своїми руками і, здається, не збирався її відпускати. Кожен його поцілунок ставав все міцнішим, а Марі, здається вже не відчувала землі під ногами. Вона обхопила його руками, а Тарас тримаючи її у своїх руках притягував Марі все ближче. Марі не відкривала очей, бо боялась понад усе, що щойно вона це зробить, усе зникне назавжди. Машинально Марі почала відступати назад, прямуючи до спальні. Відчуваючи натиск Тараса, вона просто не могла встояти. Поцілунки продовжувались і, коли, здавалось, що міцніше вже не можна, вони цілувались ще міцніше ніби не бачились довгий час або надто довго цього чекали і тепер надолужують. Марі торкнулась ліжка, і Тарас її схилив на нього. Відчуваючи тепло Тарасового тіла, Марі не тямилась від щастя.
Тарас піднявся над Марі.
— Марі, якщо ми поспішаємо…
— Іди до мене, — Марі притягла Тараса. — Сьогодні…
Але Марі не встигла договорити, адже Тарас знову міцно її поціоував. Він стискав Марі у своїх руках. І не міг повірити, вона зараз його.
НАСТУПНОЇ МИТІ Марі вже була без сукні і, оголивши своє тіло, вона просто зводила Тараса з розуму. Обхопивши його ногами вона розстібала його сорочку. Ще мить і Тарас притискався своїм ГОЛИМ торсом до тіла Марі. Ремінь з його штанів полетів у сторону. Так, це їм подобалось, вони не могли намилуватись одне одним. Мить, — і їхні оголені тіла злились в одне ціле. Марі тяжко дихала і кожного разу коли Тарас стискав її ще сильніше у своїх обіймах, чувся легкий стогін, від якого Тарас просто божеволів. Їх тіла змінювали пози, переплітались, стискались, шаленіли. Кожен поцілунок в шию, зроблений Марі, виривав Тараса з реальності. І він з новими силами притискав Марі до себе.