— Водій мені зателефонував. Вони вже скоро будуть.
— Знаю, Анна прислала повідомлення, — вони сиділи в кабінеті.
— Та не хвилюйся ти так. Усе буде добре, це ж твої друзі.
— Так, у тому то й справа. Мої найкращі друзі — люди, без яких я навіть не уявляю, щоб зі мною було! Ми так давно не бачились. Ми всі напевно змінились. Стільки всього сталось…
Марі почула, що до будинку під’їхало авто. Марі зіскочила на ноги. Вона машинально почала осмикувати та поправляти одяг і оглядати, чи все з гаразд. Адже, не зважаючи на вмовляння Тараса купити їй новий одяг, Марі відмовилась і залишилась в тому, що в неї було, а було в неї насправді не густо.
Марі вибігла на вулицю, а за нею вийшов Тарас. Анна вже стояла біля машини й зачаровано дивилась на будинок. Андрій же допомагав водію дістати речі з машини.
— Марі! — Анна рушила до Марі. Вона обхопила подругу і міцно обняла. — Як я скучила, крихітко.
— Привіт, Марі, — Андрій поставив валізи і обійняв подругу.
Зараз, коли вони стояли отак поруч, складалось враження, що ніби і не було цього року, що нібито вони бачились вчора. Очі в усіх світились. Вони не могли натішитись, що зустрілись. Марі відчула Тараса за спиною. Вона поглянула на нього і широко усміхнувшись відступила, щоб друзі бачили його.
— Тарас, ви його знаєте))). А це Анна й Андрій, ти їх теж добре знаєш))).
Тарас простягнув Анні й Андрію руку, і вони привітались.
— Ой, можна було б і обійнятись, не чужі люди все ж таки))), — Анна широко усміхнулась.
— То давай обіймемось)! Чужими нас вже точно не назвеш).
Анна з Тарасом обійнялись). — Ну то що, ходімо в дім? — Тарас допоміг Андрію занести валізи).
— Ви стільки речей набрали), — Марі оглянула валізи.
— Так, звичайно. Не кожного ж дня одружуємось). Треба бути готовими до всього).
— Тарас…
— Ми з Марі, —перебив Марі Тарас.
— Ну добре, ми все придумали))), — Марі озирнула всіх загадковим поглядом). — Ми з Анною займаємось оформленням церемонії, а потім оформленням себе на церемонію). Хлопці все це втілять у життя, а сьогодні влаштуємо щось типу дівич-вечора і парубоцької вечірки, але разом))). Як вам така ідея)? — Марі допитливо поглянула на Анну й Андрія, які поки що були в маленькому шоці.
— Це занадто, не потрібно через нас так перейматись, — Анна поглянула на Андрія, який був тієї ж думки.
— Так, ВСЕ Ж І ТАК СКРОМНО, НАС АЖ ЧЕТВЕРО. Але купити тобі сукню ми зобов’язані і прикрасити сад до церемонії. От і все. Так, ЦЕ НАВІТЬ НЕ ОБГОВОРЮЄТЬСЯ, — Марі рішуче поглянула на друзів. Вони здається розуміли, що сперечатись даремно.
Залишивши Андрія і Тараса вдома. Дівчата подались за весільною сукнею. Це заняття виявилось дуже веселим і хвилюючим. Анна здається переміряла незчислену кількість суконь і в кожній виглядала неймовірно. Марі хоч трохи й переймалась, що вони можуть привернути увагу, та це хвилювання в порівнянні з безмежним відчуттям ейфорії було мізерним.
— Анно, а в якому кольорі ти хочеш весілля? — Марі пробігала поглядом по сукням для дружок.
— Та який там колір? Я вже в шоці від того, що в мене буде сукня.
— Але ж ти мріяла про ідеальне весілля? — Марі озирнулась до подруги.
— Звичайно мріяла). У моїх думках це було чарівне весілля в бордових кольорах.
— От, і все, — Марі витягла з безлічі суконь сукню бордового кольору. — Тепер в тебе буде ідеальне весілля). Піду приміряю.
— А про яке весілля мрієш ти? — Анна милувалась своїм новим образом в дзеркалі.
І говорила до подруги, яка переодягалась в примірочній. Запанувала цілковита тиша. І на мить здалось, що за ширмою, нікого немає.
Марі вийшла з примірочної в шикарній бордовій сукні, яка їй дуже пасувала. Вона стала поруч з подругою і поглянула в дзеркало.
— Я не мрію про весілля, — Марі сумно дивилась в дзеркало. — Я знаю, що його в мене не буде.
— Та ти що, ви з Тарасом така класна пара!
— Анно, це все так заплутано, що я просто не можу про це не те що говорити, а навіть думати!
— Добре, можеш нічого не пояснювати, — Анна підбадьорливо підморгнула до Марі.
Подруги перезирнулись і посміхнулись одна одній. Хоч попри все, що з ними зараз діється і за яких умов розвиваються події, було прекрасно насправді відчувати себе «своїми» в нормальному світі. На них навіть ніхто не звертав уваги. Це були дві подруги, які прийшли вибирати весільну сукню, просто дві звичайні дівчини.
А тим часом поки хлопці обходили сад і навіть до кінця не розуміли, що мають тут зробити, ніхто не проронив ні слова. Здавалося б вони так добре одне одного знають. Але жоден не знав про що говорити. Першим почав Тарас.