— Скільки часу пройшло? — Марі навіть не дивилась на Назара.
— Три дні. Марі…
— ТАРАС… — Марі говорила спокійно й холодно.
Назар завмер.
— Його поховали вчора, Марі…— Назар здається кожне слово говорив з великими зусиллями.
— А ДИТИНА? — Марі й досі не поглянула на Назара. Вона дивилась на стіну перед собою. У неї по щоці котилась сльоза, проте вона цього не відчувала.
— Марі… їм не вдалось її врятувати, — він так тихо це промовив, що засумнівався, чи почула його Марі.
— Це був хлопчик, — Марі й досі дивилась на стіну. — Коли я зможу поїхати?
— Лікарі кажуть, що вам потрібно тут побути декілька тижнів. Занадто важкі травми.
— Завтра. Я поїду завтра. Ви все владнали, тут про мене ніхто не знає правди?
— Так, я все владнав. Ви хочете бути вдома? Я повідомлю Анну з Андрієм, вони за вами доглянуть.
Марі вперше поглянула на Назара.
— Їх не потрібно повідомляти. У дім, я не повернусь. Заберіть мої речі і револьвер та привезіть сюди.
— Але Марі, — Назар виглядав розгубленим, — Я МАЮ ПЕРЕДАТИ вам справи.
Він підняв зі стільця папку. Тарас усе залишив Марі.
— Але… — Назар не зміг продовжити, — ще тут лист.
Він простягнув папку Марі.
— Ні лист, ні його майно мені не потрібно, — відповіла Марі, знову втупившись втомленими очима на стіну. Її тон взагалі не змінився, коли ВОНА почула це. — Заберіть мої речі з будинку.
— Марі… я розумію… — Назар підійшов ближче.
— Ні, ви нічого не розумієте, — Марі поглянула на Назара. І він жахнувся. В очах Марі не було нічого, окрім порожнечі.
Він не продовжив далі. Назар опустив руки з папкою. Повернувся і пішов до дверей.
— Ще одне. Знайдіть обручку. Це все.
Назар вийшов з палати. А Марі, не рухаючись, так і пролежала в ліжку, дивлячись на стіну перед собою.
Назар прийшов до Марі за три дні. Марі знала, що він напевно про все дізнавався у лікарів, але до неї не заходив. Вона навіть з ліжка піднятись не могла. Тому Назар розумів, що краще їм не бачитись. Марі намагалась піднятись але впала, і лікарі знайшли її непритомною на підлозі. І тому, коли цього дня Марі змогла звестись на ноги, уже за кілька годин у палаті з’явився Назар з її речами. Марі ледве одяглась, не дозволивши Назару допомогти їй.
— Марі, це те, що ви просили, — він простягнув сумку одній руці, а коробку з обручкою в другій.
Марі опустила сумку на підлогу, узяла коробочку обома руками і розкрила її. У ній сяяла прекрасна обручка. Запанувала тиша. Марі прикипіла поглядом до коробочки.
— Я йому пообіцяла, що скажу так, — вона дістала з коробки обручку, а саму коробочку кинула на ліжко.
— Марі, не потрібно, Тарас цього б не хотів, — він поглянув на Марі очима повними жалю.
Марі одягла обручку.
— Марі, ви ще така молода, не робіть цього.
— Мені вже час, — Марі, зціпивши зуби від болю, підняла сумку. Вона, здається, знову не помічала Назара в палаті.
— Вас відвезти на цвинтар?
— Я туди не поїду, — Марі вийшла з палати, нічого не сказавши Назару, навіть не поглянувши на нього.
На неї чекала важка робота, адже демон порушив угоду. А ОТЖЕ БУДЕ ЗНИЩЕНИЙ.
Марі попрямувала туди, звідки приїхала ще місяць тому. Зовсім інша. Не така як була. Чи зможе вона повернутись до попереднього життя? Ні, напевно, не зможе. Вона вже ніколи не буде такою, як була. Ніколи. Сльози знову котились по щоках, але Марі їх не помічала, вона не дозволить собі бути слабкою. Сідаючи в автобус, Марі відкрила сумку і побачила там певну суму грошей і листа. Того, що залишив їй Тарас. Вона дістала його і хотіла викинути, стиснувши його в руці, вона ніби стиснула своє серце, воно неймовірно заболіло, але викинути лист так і не змогла. Поклала його назад у сумку. Вона його не читатиме, але і не викине. Марі сіла на сидіння, подивилась у вікно. Найбільше зараз вона шкодувала, що колись сюди приїхала. Якби ж вони ніколи не зустрілись… Марі хотілось щосили закричати, та вона не могла, вона просто дивилась у вікно, а ненависть розривала її зсередини. Вона помститься, обов’язково помститься, хай навіть на це піде не одне життя…
