— Не знаю я, — промовив Гарольд. Йому хотілося бути переконаним, але за такої цілковитої тотожності двох описів… ні. Він не вважав це можливим.
— І ось який факт. Мені байдуже, був то клоун Кінко чи хтось у костюмі Дядька Сема й на дибах, чи Щасливий Гомік Х’юберт[47]. Якщо ми долучимо цього персонажа до нашої справи, їхній адвокат скочить на нього раніше, ніж ти встигнеш вимовити «Джек Робінсон». Він скаже, що ці двійко маленьких невинних ягнят, які сидять тут зі свіжими стрижками та в новеньких костюмах, не зробили нічого, окрім як ради жарту зіштовхнули того ґея Меллона з мосту. Він наголосить на тому, що, після того як упав, той Меллон ще залишався живим; це підтверджуватимуть свідчення як Анвіна, так і Хагарті.
— Його клієнти не скоювали вбивства, о ні! То був якийсь психопат у клоунському костюмі. Якщо ми це долучимо, саме так і станеться, ти сам це знаєш.
— Все одно Анвін розповість своє.
— Але Хагарті ні, — сказав Бутільєр. — Тому що він розуміє. Без Хагарті хто повірить Анвіну?
— Ну, є ж іще ми, — промовив Гарольд Ґарденер з гіркотою, яка здивувала його самого, — але, як я здогадуюсь, ми мовчатимемо.
— Ох, дай мені спокій, — скинувши вгору руки, заволав Бутільєр. — Його вбили вони! Вони не просто скинули його вниз — у Ґартона був викидний ніж. Меллона штирхнули сім разів, включно зі штирхом у ліву легеню і двічі в яйця. Рани відповідають тому ножеві. У нього було зламано чотири ребра — це зробив Дубей своєю ведмежою хваткою. Гаразд, він був покусаний. Укуси були в нього на руці, на лівій щоці, на шиї. Я думаю, це Анвін з Ґартоном, хоча в нас тільки один ясний відповідник, та й той, мабуть, недостатньо ясний, щоб слугувати доказом у суді. І дійсно, під правою пахвою в нього не було великого шматка м’яса, ну то й що? Комусь із них дуже подобалося кусатися. Можливо, той навіть отримував потужний стояк, коли це робив. Б’юсь об заклад, це Ґартон, хоча ми цього ніколи не доведемо. І пипка вуха в Меллона пропала.
Бутільєр зупинився, втупившись очима в Гарольда.
— Якщо ми долучимо історію з цим клоуном, нам ніколи їх не переконати. Цього ти бажаєш?
— Ні, я вже вам про це казав.
— Парубок був педиком, але він нікому не завдав шкоди, — сказав Бутільєр. — І раптом, хто-не-заховався-я-не-винен, з’являються три пиздюка в мотоциклетних берцях і забирають у нього життя. Я маю намір кинути їх під замок, друже мій, і якщо почую, що там, у Томастоні, хтось продірявив їм їхні підібгані сраки, я пошлю їм вітальні листівки, де напишу, що сподіваюся, що той, хто це зробив, був хворий на СНІД.
«Нумо, нумо, — подумав Ґарденер. — А ще цей вирок також дуже гарно виглядатиме у твоєму службовому формулярі, коли ти за два роки балотуватимешся на вищу посаду».
Але він пішов, не кажучи більше нічого, тому що також бажав побачити їх під замком.
18
Джон Веббер Ґартон був звинувачений у вбивстві першого ступеня й отримав вирок — від десяти до двадцяти років у штатній в’язниці Томастон.
Стівен Бішоф Дубей був звинувачений у вбивстві першого ступеня й отримав вирок — до п’ятнадцяти років у штатній в’язниці Шошенк[48].
Крістофера Філіпа Анвіна, як неповнолітнього, судили окремо, і звинувачений він був у вбивстві другого ступеня. Він був засуджений на шість місяців у хлопчачому виправному закладі в Південному Віндемі[49], з відстрочкою виконання вироку.
На час написання цього тексту по всіх цих трьох вироках тривають апеляції; Ґартона з Дубеєм ледь не щодня можна побачити, коли вони розглядають дівчат або грають у цок у Бессі-парку, неподалік від того місця, де на воді проти однієї з опор Мосту Мейн-стрит було знайдено понівечене тіло Меллона.
Дон Хагарті та Кріс Анвін покинули місто.
Під час слухання справи по суті — тобто суду над Ґартоном і Дубеєм — про клоуна не згадав ніхто.
Розділ З
Шість телефонних дзвінків (1985 рік)
1
СТЕНЛІ ЮРІС ПРИЙМАЄ ВАННУ
Пізніше Патріша Юріс розповідала своїй матері, що вона мусила б здогадатися, що щось не так. Мусила б здогадатися, казала вона, тому що Стенлі ніколи не приймав ванну раннього вечора. Рано-вранці він мився під душем та іноді відмокав у ванні вже майже поночі (з журналом в одній руці й холодним пивом в іншій), але приймати ванну о сьомій вечора було не в його стилі.
А ще була ота справа, з книжками. Він начебто мусив би зрадіти, але натомість із якоїсь таємничої, незрозумілої їй причини, схоже було, що його те засмутило й пригнітило. Десь місяці за три до того жахливого вечора Стенлі довідався, що один друг його дитинства став письменником — не справжнім письменником, розповідала Патріша своїй матері, а просто романістом. На тих книжках стояло ім’я Вільям Денбро, але Стенлі іноді називав його Заїкуватим Біллом. Він перечитав майже всі книжки цього чоловіка; у той вечір, коли приймав ванну — увечері 28 травня 1985 року, — він фактично якраз читав останню. Сама Патті якось була взялася за одну з ранніх його книжок, з цікавості. І відклала її геть уже після перших трьох розділів.
То виявився не просто роман, розповідала вона пізніше своїй матері, то виявився жахроман. Саме таким чином вона це промовила, одним словом, так само як промовила б сексроман. Патті була милою, доброю жінкою, але не вельми вміла висловлювати свої думки — їй хотілося розказати матері, як сильно її налякала та книжка й чому вона її засмутила, але не спромоглася.
— Там було повнісінько монстрів, — сказала Патті. — Повнісінько монстрів, які полюють на маленьких дітей. Там були вбивства і… я не знаю… безсовісність і наруга. Отаке все.
По правді, та книга вразила її, як мало не порнографічна; саме це слово не давалося Патті, ймовірно тому, що вона його ніколи в житті не промовляла, хоча й знала, що воно означає.
— Але Стен почувався так, наче наново відкрив одного зі своїх щирих друзів дитинства… він говорив про те, як би йому написати, хоча я розуміла, що він не напише… я розуміла, що від тих романів йому теж недобре… і… і…
І тоді Патті Юріс почала плакати.
Того вечора, через (без шести місяців) майже двадцять сім років від того дня у 1957-му, коли Джордж Денбро зустрів Клоуна Пеннівайза, Стенлі з Патті сиділи вдома, у своїй хатинці в передмісті Атланти. Працював телевізор. Патті сиділа перед ним на двомісному диванчику, ділячи увагу між купою шитва та своїм улюбленим ігровим шоу «Сімейна ворожнеча».[50] Просто вона обожнювала Річарда Досона[51] і вважала той ланцюжок кишенькового годинника, що він його завжди мав на собі, невимовно сексуальним, хоча зізнання в цьому неможливо було б витягти з неї навіть дикими кіньми. А ще ця передача подобалася їй тому, що Патті майже завжди вгадувала найпопулярніші відповіді (у «Сімейній ворожнечі» не існувало правильних відповідей, авжеж; тільки найбільш популярні). Одного разу вона спитала в Стена, чому запитання, які здаються їй такими легкими, зазвичай здаються такими важкими для тих сімей, що беруть участь у цій вікторині.
— Імовірно, все набагато важче, коли ти там, на сцені, під тими прожекторами, — відповів Стен, і їй здалося, ніби якась тінь промайнула його обличчям. — Усе набагато важче, коли воно відбувається насправді. Тоді-то тебе й запаморочує. Коли все відбувається насправді.
Мабуть, це і є правдива правда, вирішила Патті. Іноді Стенлі бував дуже прозорливим щодо людської натури. Розумів її набагато краще, ніж той його старий друг Вільям Денбро, який став багатієм, написавши купу жахроманів, що озиваються до сороміцького у людській натурі.
Не те щоб самі Юріси бідували! Передмістя, де вони жили, було гарним районом, а будинок, який вони в 1979 році придбали за $ 87 000, зараз, либонь, можна було б продати швидко й безболісно за $ 165 000, — не те щоб Патті хотіла його продати, але такі речі приємно усвідомлювати. Подеколи, коли вона їхала з торговельного центру «Фокс Ран» своїм «волво» (Стенлі їздив дизельним «мерседесом» — жартуючи з чоловіка, вона називала його машину «седанлі») і бачила свій ловкенько поставлений за невисоким тисовим живоплотом будинок, Патті думала: «Хто тут живе? Ой, це ж я. Це я, місіс Стенлі Юріс, тут живу!» Ця думка не була цілковито щасливою; до неї домішувалася дещиця гордості такої запеклої, що інколи Патті почувалася через це хворою. Розумієте, колись давно жила-була собі самотня вісімнадцятирічна дівчина на ім’я Патріша Блум, котру відмовилися впустити на вечірку після випускного балу, що проводилася в кантрі-клубі містечка Ґлойнтон на півночі штату Нью-Йорк. Звісно, в доступі їй відмовили через те, що її прізвище римувалося зі словом глум. Бо вона була просто маленькою, худенькою жидівочкою на глум, 1967 рік тоді йшов, і така дискримінація була, певна річ, протизаконною, ха-ха-ха-ха, та, попри все, це вже в минулому. Хоча в глибині її душі це ніколи не минеться. У глибині душі вона завжди йтиме назад до машини з Майклом Розенблатом, чуючи, як рипить гравій під її туфельками на шпильках і його орендованими солідними туфлями, назад до машини його батька, яку Майкл позичив на цей вечір, витративши півдня на її полірування. У глибині душі вона завжди йтиме поруч Майкла в орендованому ним білому смокінгу — як же той мерехтів у ніжній весняній ночі! На Патті була блідо-зелена вечірня сукня, що, як оголосила її мати, робила її схожою на русалоньку, уже сама думка про русалоньку-жидівочку була доволі кумедною, ха-ха-ха-ха. Ішли вони, високо тримаючи голови, і вона не рюмсала — тоді ні, — але вже тоді розуміла, що вони не йдуть назад, ні, зовсім ні; що вони роблять насправді — це скрадливо дріботять, і це римується зі словом смердять, обоє відчували власну належність до євреїв сильніше, ніж упродовж усього свого життя, почувалися лихварями, почувалися пасажирами критих вагонів для худоби[52], почувалися масними-пархатими, довгоносими, сірошкірими; почувалися жидками-жиденятами-жидвою, прагнучи обуритися й неспроможні обуритися, обурення прийшло далебі вже потім, коли це вже не мало значення. У той момент вона була спроможна відчувати лише сором, спроможна була лише на біль. А потім хтось засміявся. Високим, дрібним і пронизливим, немов швидкий пасаж на фортепіано, реготом, і вже в машині вона змогла розплакатися, ой, ще б пак, там ця русалонька-жидівочка, чиє прізвище римувалося з глум, ридала, просто немов божевільна. Майк Розенблат поклав їй на потилицю свою незграбну, втішливу руку, і Патті з-під неї вивернулася, почуваючись безстидною, почуваючись брудною, почуваючись єврейкою.
47
«Kinkothe Klown» — персонаж пісні пародійно-сатиричного гурту «Ogden Edsl» (1970–1983), педофіл у клоунському костюмі; під Щасливим Гоміком мається на увазі Х’юберт Селбі (1928–2004), автор скандального на час першої публікації роману про життя соціальних низів «Останній поворот на Бруклін» (1964), де, зокрема, уперше йдеться про почуття власної гідності гомосексуалістів.
48
Shawshank — вигадана Стівеном Кінгом в’язниця, уславлена в його повісті «Порятунок з Шошенка» та багатьох інших творах.
49
South Widham — засноване 1753 р. містечко, де з 1919 р. працює виправна колонія штату Мейн легкого й середнього режимів ув’язнення.
50
«Family Feud» — започаткована 1976 р. телевікторина, в якій змагаються дві сім’ї і виграє та, чиї відповіді на запитання збігаються з більшістю тих відповідей, що дали на те саме запитання попередньо опитані люди з вулиці.
51
Richard Dawson (1932–2012) — американський актор-комік англійського походження, був першим ведучим телевікторини «Сімейна ворожнеча».
52
Алюзія на термін із психології «синдром вагона для худоби», який означає постійний страх депортації, що був притаманний євреям, які пережили Голокост.