Він знову повернувся до свого крісла, халат вихлявся довкола гомілок, і сів. Спробував усміхнутись, але зусилля виявилося марним, і він це облишив.
У телевізорі, перед тим як перейти до вчорашніх футбольних рахунків, диктор «Бі-бі-сі» завершував добирати букет вранішніх поганих новин. Коли за місяць до призначеної дати початку зйомок вони прибули в маленьке приміське село Фліт, обоє були зачаровані технічною якістю британського телебачення — по добротному кольоровому телевізору «Пай»[176]; картинка дійсно здавалась такою, ніби ти можеш залізти всередину неї. «Більша роздільність чи щось таке», — сказав тоді Білл. «Не знаю я, що воно таке, — відгукнулася Одра, — але це чудово». Це було до того, як їм відкрилося, що більшість програм становлять американські серіали, на кшталт «Далласа»,[177] та безкінечні британські спортивні події: від містично нудних (чемпіонат з кидання в ціль дротиків, де всі учасники мали вигляд хворих на гіпертонію борців сумо) до просто нудних (британський футбол виявився паршивим; крикет іще гіршим).
— Я багато думав про дім останнім часом, — сказав Білл і відсьорбнув з чарки.
— Про дім? — перепитала вона з таким щирим зачудуванням, що він розсміявся.
— Бідна Одра, ти одинадцять років заміжня за парубком й ані бельмеса про нього не знаєш. Що ти про те знаєш? — він знову засміявся і допив решту віскі. У сміху Білла було так само мало того, що їй подобалося, як і в вигляді його з чаркою скотчу в руці о цій годині ранку. Цей сміх прозвучав ніби щось, що насправді хотіло бути завиванням від болю. — Цікаво мені, чи багато інших людей мають чоловіків і дружин, які раптом отак дізнаються, як мало вони знають. Гадаю, чимало.
— Біллі, я знаю, що кохаю тебе, — сказала вона. — Для одинадцяти років цього вже достатньо.
— Я знаю, — посміхнувся він їй, посмішка була ніжною, втомленою і зляканою.
— Будь ласка. Прошу, розкажи мені, у чому там справа.
Вона дивилася на нього своїми прекрасними сірими очима, сидячи в миршавому кріслі орендованого будинку з підібраними під поділ нічної сорочки ступнями, жінка, яку він колись покохав, одружився з нею і кохав досі. Він намагався розгледіти в її очах, зрозуміти, що вона знає. Він намагався побачити це як певну історію. Він міг це зробити, але розумів, що ця історія ніколи не стане ринковим продуктом.
Ось бідний хлопчик зі штату Мейн вступає до університету на стипендію. Усе своє життя він хотів стати письменником, але коли записується на курс літературної творчості, він усвідомлює, що опинився без компаса в якомусь химерному й лячному краї. Один хлопець там бажає стати Апдайком[178]. Інший — новоанглійським варіантом Фолкнера[179], тільки романи про похмуре життя бідноти він хоче писати білими віршами. Є там дівчина, що обожнює Джойс Керол Оутс, але відчуває, що, оскільки Оутс[180] вихована сексистським суспільством, вона «радіоактивна в літературному сенсі». Оутс не здатна очиститися, каже та дівчина. Вона сама буде чистішою. Є там один старшокурсник, гладкий курдупель, який чи то не може, чи не прагне говорити голосніше за мурмотіння. Цей написав п’єсу, в якій є дев’ять персонажів. Кожен з них промовляє тільки по одному слову. Помалу-потроху глядачі усвідомлюють, що, якщо скласти всі ті окремі слова докупи, вийде: «Війна — не що інше, як інструмент сексистських торговців смертю». П’єса цього парубка отримала оцінку «А» від того чоловіка, котрий веде Eh-141 (семінар для обраних з літературної майстерності). Цей викладач опублікував чотири книжки поезій та свою магістерську дипломну роботу (все це в університетському видавництві). Він курить дур і носить медальйон з символом миру. П’єсу жирного мимрія ставить театральна перформанс-трупа під час антивоєнного страйку, який паралізує університетський кампус у травні 1970[181]. Одного з персонажів грає той викладач.
Тим часом Білл Денбро написав детективну повість у жанрі «злочин у закритій кімнаті», три науково-фантастичних оповідання та кілька повістей жахів, які великою мірою завдячували Едгару Аллану По, Говарду Філіпсу Лавкрафту і Ричарду Метисону[182] — з плином часу він казатиме, що ті оповідання нагадували катафалк середини XIX сторіччя, тільки оснащений турбонагнітачем і вималюваний червоною фосфоресцентною фарбою. Одне з науково-фантастичних оповідань приносить йому «В». «Це вже краще, — пише на титульній сторінці викладач. — У контратаці прибульців ми бачимо зачароване коло, в якому насильство породжує насильство. Мені, зокрема, сподобався „голконосий“ космічний корабель як символ соціально-сексуального вторгнення. Хоча воно й залишається наскрізь пронизаним дещо бентежним настроєм, оповідання цікаве».
Решта отримують оцінки не вищі за «С».
Нарешті одного дня під час занять він підводиться — після обговорення замальовки одної хворобливо-жовтавої дівчини про корову, яка досліджує на безлюдному полі викинутий кимсь двигун (чи то після якоїсь ядерної війни, чи то ні), що триває вже майже сімдесят хвилин. Хворобливо-жовтава дівчина, яка безперервно курить сигарети «Вінстон» і раз у раз колупає прищі, що гніздяться в западинах її скронь, наполягає на тому, що ця її замальовка є соціально-політичним маніфестом у дусі раннього Орвелла[183]. Більшість студентів — і сам викладач — з цим погоджуються, але дискусія харамаркає собі далі.
Коли Білл підводиться, на нього дивляться всі присутні. Він високий і має певний чар.
Говорячи старанно, без заїкання (він не заїкається вже понад п’ять років), він каже:
— Я цього абсолютно не розумію. Нічого з цього не розумію. Чому твір мусить бути соціально-якимсь там? Політика… культура… історія… чи не є вони природними інгредієнтами будь-якої оповідки, якщо вона гарно написана? Я маю на увазі…
Він озирається довкола, бачить неприязні очі й нечітко усвідомлює, що вони сприймають це як якогось роду атаку. Може, це вона й є. Вони думають, усвідомлює він, що, ймовірно, в їхньому середовищі дехто є сексистським торговцем смертю.
— Я маю на увазі… чи не можете ви, люди, дозволити літературним історіям бути просто історіями?
Не відповідає ніхто. Мовчанка затягується. Він там так і стоїть, переводячи погляд від одної пари холодних очей до іншої. Хворобливо-жовтава дівчина видмухує дим і топче недопалок у попільничці, яку принесла з собою в наплічнику.
Нарешті м’яко, немов звертаючись до безпричинно капризної дитини, починає викладач:
— Ви вважаєте, ніби Вільям Фолкнер розповідав просто історії? Ви вважаєте, ніби Шекспір був просто зацікавлений у тому, щоб заробити собі якихось грошенят? Нумо, Білле, розкажіть нам, як ви гадаєте.
— Я гадаю, що це вельми близько до правди, — каже Білл після довгої миті, протягом якої він чесно обдумує запитання, і бачить у їхніх очах прокляття.
— Я так здогадуюся, — каже викладач, граючись авторучкою і посміхаючись до Білла примруженими очима, — що ви мусите ще дуже багато чого навчитися.
Десь із задньої частини аудиторії починаються аплодисменти.
Білл іде звідти… але повертається наступного тижня, налаштований відвідувати заняття далі. Тим часом він устиг написати оповідання «Темрява», історію про маленького хлопчика, який у підвалі свого будинку стикається з монстром. Маленький хлопчик протистоїть йому, б’ється з ним і в кінці вбиває його. Беручись до написання цього оповідання, він почувається на острові святого піднесення, він навіть почувається так, ніби не він розповідає цю історію, а просто вона з його дозволу сама витікає з нього. І в якийсь момент він кладе ручку й виносить свою розгарячену, болючу руку на десятиградусний[184] грудневий холод, де та ледь не димиться від переміни температури. Він походжає довкола, укорочені зелені чоботи риплять у снігу, як маленькі завіси віконниць, що потребують змащення, і голову йому немов роздимає тією історією; це трішки лячно, те, як вона прагне вилитися. Він відчуває, що, якщо вона не зможе втекти з нього через прудку руку, тоді вона прорве йому очі — з нагальної потреби звільнитися й набрати конкретності. «Я її таки доб’ю, щоб мені всратися», — звіряється він захуканій зимовій темряві і стиха сміється — тремтливим сміхом. Він цілком усвідомлює, що нарешті знайшов, як це робиться, — після десяти років спроб він зненацька знайшов стартерну кнопку того грандіозного, нерухомого бульдозера, що займає так багато місця в його голові. Він завівся. Він газує, газує. Там нема нічого гарненького, в цій великій машині. Вона створена не для того, щоб підвозити гарненьких дівчат на випускні бали. Це не статусний символ. Це робоча машина. Вона зачищає простір. Якщо він не буде обережним, вона і його самого зачистить.
176
«Руе» — заснована Вільямом Паєм 1896 року в Кембриджі фірма з виробництва лабораторних приладів, перші телевізори почала випускати 1937 p.; 1988 р. була придбана концерном «Філіпс».
177
«Dallas» (1978–1991) — серіал про життя заможної техаської родини нафтовиків і ранчерів, що встановив чимало стандартів, за якими знімаються сучасні «мильні опери».
178
John Updike (1932–2009) — відзначений американськими літературними нагородами романіст, поет, новеліст, чиї інтелектуального ґатунку твори були (особливо у 1960-х) бестселерами.
179
William Faulkner (1897–1962) — лауреат Нобелівської премії (1949) з літератури, один із найбільш читаних і найповажаніших у світі американських письменників.
180
Joyce Carol Oates (нар. 1938 p.) — відзначена багатьма літературними преміями авторка понад 40 романів, багатьох п’єс і збірок поезій, університетська професорка; у творчості не користується друкарською машинкою чи комп’ютером, усі свої тексти пише рукою.
181
Мається на увазі війна у В’єтнамі, бурхливі демонстрації проти якої в американських університетах і коледжах (іноді з жертвами серед протестувальників) тривали від середини 1960-х до початку 1970-х.
182
Richard Matheson (1926–2013) — письменник і кіносценарист, який плідно працював у жанрах фантастики й жахів; зокрема, йому Стівен Кінг присвятив свій роман «Зона покриття», який було видано «КСД» у 2006.
183
George Orwell (1903–1950) — англійський письменник, критик, журналіст; автор найвпливовішого у світовій культурі антитоталітарного роману «1984».