Тих мертвих хлопчиків.
Одначе, усе це може бути не чим іншим, як просто димом і міражами. Може так бути. Або випадковими збігами. Чи, можливо, чимось між тим та іншим — свого роду злісним відлунням. Може так бути? Я відчуваю, що може. Тут, у Деррі, будь-що може бути.
Я думаю, те, що було тут раніше, лишається тут і досі — те єство, що й у 1957 і 1958 роках; те саме єство, яке було тут у 1929 і в 1930, коли мейнський «Легіон Білої Гідності» спалив «Чорну мітку»; те саме єство, яке було тут у 1904 і 1905 та на початку 1906 — принаймні поки не вибухнула ливарня Кіченера; те саме єство, яке було тут у 1876 і 1877, єство, що проявляє себе кожні двадцять сім років чи близько того. Подеколи це приходить трохи раніше, подеколи трохи пізніше… але завжди приходить. Що далі повертаєшся назад, то важче й важче знаходити свідчення його появи, бо документів усе менше, а дірок у хронологічній історії цієї місцевості усе більше. Проте знаючи, де дивитися і коли дивитися, скорочуєш собі шлях до вирішення цієї проблеми. Воно завжди повертається, розумієте?
Воно.
А отже, так: гадаю, я таки мушу зателефонувати. Гадаю, саме нам передвизначено це зробити. Чомусь, з якоїсь причини нас було обрано, аби припинити це назавжди. Сліпа доля? Сліпа удача? Чи це знову той чортів Черепаха? Чи, може, він також і керує, окрім того, що балакає? Я не знаю. І сумніваюся, щоб це мало якесь значення. Багато літ минуло відтоді, як Білл сказав: «Черепаха не може нам допомогти», і якщо це було істинним тоді, істинним це мусить бути й тепер.
Я думаю про нас, як ми тоді стояли у воді, як, зчепивши руки, промовляли ту обіцянку повернутися, якщо таке колись почнеться знову — стояли колом, майже як друїди, а наші руки кровоточили, даючи власні обіцянки, долоня долоні. Либонь, це ритуал такий же древній, як саме людство, невинний надріз для підсочування дерева всесилля — того, що росте на межі між територією всього, що ми знаємо, і тією, про яку ми всяке підозрюємо.
Тому що подібності…
Але я оце сам роблю з себе Білла Денбро, спотикаюсь на тому самому знову і знову, торочу дрібку фактів і купу неприємних (і доволі імлистих) припущень, дедалі дужче й дужче зациклюючись на кожному пункті. Недобре. Марно. Небезпечно навіть. Але ж це так важко — чекати подій.
Ці нотатки задумані як спроба вийти за межі моєї одержимості через розширення фокусу уваги: врешті-решт, ця оповідь містить дещо більше, ніж історії шістьох хлопчиків і однієї дівчинки — кожен з них не прийнятий середовищем однолітків, кожен з них нещасний, — яким довелось випадково втрапити у кошмар одного спекотного літа, коли президентом все ще залишався Айзенгавер[201]. Якщо ваша ласка, це спроба відвести камеру трохи назад — аби побачити все місто, місцину, де близько тридцяти п’яти тисяч мешканців працюють, їдять і сплять, злягаються і скупляються, їздять машинами й гуляють пішки, ходять до школи й сідають у в’язницю, а інколи зникають у пітьмі.
Аби дізнатися, якою є певна місцина, я дійсно так вважаю, ти мусиш дізнатися, якою вона була. І якщо б мені загадали назвати день, коли насправді все це розпочалося для мене знову, ним був би той день ранньої весни 1980 року, коли я пішов відвідати Альберта Карсона, котрий минулого літа помер — у дев’яностооднорічному віці, сповнений роками не менше, ніж чеснотами. Він працював тут головним бібліотекарем з 1914 до 1960, неймовірний діапазон (але він був неймовірною людиною), тож я вважав: якщо хтось і може знати, з чиєї історії цієї місцини розпочати найкраще, це буде саме Альберт Карсон. Я поставив йому своє запитання, коли ми сіли на ґанку, і він дав мені на нього відповідь, прокрякав по-воронячому — тоді він уже боровся з раком горла, який його зрештою і вбив.
— Жодна з них і лайна не варта. Про що тобі й самому збіса добре відомо.
— Звідки ж тоді мені розпочинати?
— Розпочинати що, заради бога?
— Дослідження історії цієї місцини. Міста Деррі з його околицями.
— Ну. Гаразд. Почни з Фріка й Мішо. Вони нібито найкращі.
— А після того, як я прочитаю їх…
— Прочитаєш їх? Господи Ісусе, ні! Викинеш їх до кошика на сміття! Це твій перший крок. Потім читай Бадінгера. Бренсон Бадінгер був дуже недбалим дослідником і страждав на хронічний стояк, якщо бодай половина з того, що я чув ще дитиною, правда, але коли йшлося про Деррі, душа в нього ставала на правильне місце. Більшість фактів він подає неправильно, проте подає їх душевно, Хенлоне.
Я злегка розсміявся, і Карсон вишкірився своїми зсохлими губами — вираз доброго гумору, що насправді був доволі лячним. У той момент він був схожим на грифа, який радісно охороняє щойно вбиту тваринку, чекаючи, поки та дійде якраз оптимального стану смачного розкладу, щоб йому почати вечеряти.
— Коли покінчиш з Бадінгером, читай Айвза. Занотовуй усіх людей, про яких він згадує. Сенді Айвз досі працює у Мейнському університеті. Фольклорист. Після того як його прочитаєш, поїдь із ним побачитися. Пригости його вечерею. Я б запросив його повечеряти до «Оріноки», бо вечеря в «Оріноці» здається безкінечною. Прокачай його. Заповни записника іменами й адресами. Побалакай зі старожилами, з якими балакав він — з тими, хто поки ще залишився; кілька з нас іще живі, ах-ха-ха-ха! — і дізнайся від них ще чиїсь імена. На той час матимеш достатньо ґрунту, на який зможеш спиратися, якщо ти хоч уполовину такий кмітливий, яким мені здаєшся. Якщо ти вполюєш достатньо людей, дізнаєшся дещо, чого немає в тих історичних творах. І може статися так, що це зруйнує тобі сон.
— Деррі…
— Що з ним?
— З Деррі щось недобре, авжеж?
— Недобре? — перепитав він шепітним кряканням. — А що таке добре? Що означає це слово? Чи «добрі» гарненькі фото Кендаскіґа на заході сонця? «Кодахром», автор той-то, діафрагма така-то[202]. Якщо так, то з Деррі все добре, бо гарних фотографій міста є десятки. Чи добре, коли збирається отой клятий комітет з пересушених старих дів, щоб зберегти Губернаторську садибу або встановити перед водонапірною Вежею пам’ятну дошку? Якщо це добре, тоді й з Деррі все пречудово, як дощем покроплено, тому що в нас отого старого бабства, що ткнеться до чужих справ, більш аніж з гаком. Чи добра ота потворна пластикова статуя Пола Баньяна[203] перед міськрадою? Ох, якби я мав цистерну напалму та мою стару запальничку «Зіппо», я б заопікувався тим йобаним одоробалом, запевняю тебе… Але якщо чиїсь естетичні уподобання достатньо широкі, щоб включати в себе пластикові статуї, тоді з Деррі все добре. Питання полягає в іншому — що означає «добре» для тебе, Хенлоне? Га? А більш конкретно, що означає «недобре»?
Я зміг лише похитати головою. Він або розумів, або ні. Він також міг або сказати, або ні.
— Ти маєш на увазі ті неприємні історії, які можеш почути, або ті, які тобі вже відомі? Неприємні історії існують завжди. Історія кожного міста — це мов якийсь старий розрослий маєток, повний кімнат і комірчин, спускних ринв для брудної білизни, і мансард, і всякого роду чудасійних маленьких сховків… не кажучи вже про принагідний таємний хід, або й парочку. Якщо ти візьмешся досліджувати Маєток Деррі, знайдеш всякого такого добра. Атож. Пізніше можеш пошкодувати, але знайдеш, а те, що знайдене, вже не рознайдеш, еге ж? Деякі кімнати замкнені, але ключі є… є ключі.
Очі його блимнули на мене зі старечою проникливістю.
— Ти можеш дійти думки, що наштовхнувся на найгіршу з таємниць Деррі… але завжди буде ще одна. І ще одна. І ще одна.
— А ви…
— Я гадаю, що наразі вже мушу вибачитися перед тобою. З горлом у мене сьогодні дуже недобре. Час прийняти ліки й здрімнути.
Іншими словами, ось тобі ніж і виделка, друже; піди-но, подивися, що ти ними зможеш накраяти.
Я розпочав з праць Фріка й Мішо. Дотримався поради Карсона й викинув їх до кошика на сміття, але спершу їх прочитав. Роботи виявилися поганими, як він і попереджав. Я прочитав роботу Бадінгера, скопіював примітки й дослідив їх. Це вже було більш задовільним, але примітки — то примхлива штука, знаєте, вони — як стежки, що в’ються, заводячи у якусь дику і безладну сторону. Вони розбігаються, далі розбігаються знову; у будь-якому місці можеш не туди повернути, завівши себе або в глухі ожинові хащі, або до грязотного багнища. «Якщо ви знаходите якусь примітку, — повчав нас колись на лекції професор бібліотечної науки, — наступіть їй на голову і вбийте, перш ніж вона почне розплоджуватися».
201
Dwight Eisenhower (Двайт Айзенгавер, 1890–1969) — п’ятизірковий генерал під час Другої світової війни, 34-й президент (1953–1961) США.
202
«Kodachrome» — професійна кольорова кіно- та фотоплівка, що випускалася компанією «Eastman Kodak» з 1935 року, залишаючись найпопулярнішою в світі аж до появи цифрових технологій.
203
Paul Bunyan — лісоруб-велетень, найпопулярніший казковий персонаж у фольклорі північного сходу США та Канади.