Выбрать главу

Сергій Русланович Постоловський

Ворог, або Гнів Божий

© С. Р. Постоловський, 2016

© Я. К. Казаченко, художнє оформлення, 2016

Слово від автора

Колись давно, коли ще не було ні танків, ні «Градів», ні ядерної зброї, великий Нікколо Макіавеллі сказав, що «війна – це наслідок того, що правителі не бажають визнавати реальність».

Минули століття, і ось правителі Росії підтвердили істинність цих слів.

Москва не забажала миритися з реальністю, в якій є місце незалежній, демократичній Україні, що бачить себе частиною Європи, а не васалом Російської Федерації. Не захотіла вона й визнати право нашої країни самостійно творити свою долю та рух напрямку. Не змогла усвідомити, що у ХХІ столітті не можна діяти у гірших традиціях real politik, коли усе визначає сама лишень військова сила, шантаж та підступна, цинічна брехня.

Коли стало зрозуміло, що Росія не зупиниться, а буде й далі наступати на Україну, я усвідомив, що традиційними методами війни та дипломатії нам ніколи не здолати ворога. Саме тоді і виникла ідея написати роман, який зобразив би альтернативу усьому тому, що вже було задіяно і Заходом, і Україною в їхній боротьбі проти російського агресора.

Ідею «Ворога, або Гніву Божого» було запозичено мною з досвіду роботи ізраїльських спецслужб, коли після загибелі спортсменів під час Мюнхенської олімпіади 1972 року тодішній прем’єр-міністр Ізраїлю Голда Меїр ухвалила рішення вчинити фізичну ліквідацію усіх причетних до того страшного терористичного акту.

Майже 20 років ізраїльтяни вишукували своїх ворогів і досягли поставленої мети. І саме такою своєю поведінкою Ізраїль завжди змушував інших рахуватися з його позицією та визнавати його право на життя.

«Ворог, або Гнів Божий» – це альтернативний роман, історія ліквідаційної групи українців, котрі не забажали миритися з тим порядком денним, що диктує зла воля Кремля. Усі персонажі твору є авторською вигадкою, образом того, як могло би статися, якби така група діяла у реальності. Справжнім у романі є тільки ворог, несправедлива війна, епоха, в якій усім нам судилося жити.

Я залишаюся переконаним прихильником комплексної стратегії тиску на РФ, де економічні, інформаційні, дипломатичні та суто військові методи доповнювалися б атмосферою страху та апатії серед ватажків та прихильників терористичних угруповань, що ведуть війну проти України. Агресор розуміє виключно позицію сили. Політика ж умиротворення ніколи не дасть жаданого результату, а тільки розпалюватиме амбіції та апетити нових імператорів ХХІ століття.

Аби не допустити знищення України, не дозволити Росії змінити мапу Європи, ми маємо усвідомити просту річ – окрім нас самих нам ніхто не допоможе у тій повноті всієї міри, якої нам би хотілося. І коли вже говорити про роль простого, звичайного українця в протистоянні агресору – вона видається мені визначальною.

Саме таким простим українцям, які не шукали особистої вигоди, не думали про шалені статки, а йшли на війну, аби боронити свою батьківщину, і присвячується твір – спроба у вирі несправедливих подій зрозуміти можливості та загрози, що два роки тому постали перед Україною.

Ворог, або Гнів Божий

Загиблим за Україну

Ті, хто сподівається увійти в історію звитяжними прем’єр-міністрами або просто міністрами, постачають людей.

Ті, хто хоче стати мільйонерами, постачають гармати і снаряди.

Ті, хто хоче йменуватися «фельдмаршал», «віконт Плат-стріт» або «граф Лоо», вигадують ігри, які називаються планами.

Ті, хто хоче бути переможцями, якщо це можливо, знаходять ворога, якщо необхідно – вигадують його.

Вільям Фолкнер, «Притча»

Частина перша

Зі слів причетних

Розділ 1

Полковник

* * *

– Хто ж ми, люди-и-и??? – голосив одноногий ветеран АТО, простягаючи руки до хмарного неба.

Біля нього вже почала збиратися юрба, і я побачив, що патруль крокує в його сторону, проявляючи увагу до бідолашного українця, якому відтяли його ліву кінцівку у госпіталі, або її відірвало ще там – чи десь під Дебальцевим, чи під Донецьком, а може, й десь на підступах до Луганська й Антрацита. Та війна мала багато адрес, як і жертв, що вже який рік своїм збентежено-несамовито-сумним поглядом дивляться з небес на мільйон разів проклятих, проте все ще живих творців Донбаського пекла.

На його шиї я побачив табличку з проханням допомогти захиснику батьківщини й пластикову баночку, в яку зворушливі кияни та гості столиці час від часу кидали гроші.

– Не чіпай мене! Руки ге-е-еть!!! – голос ветерана летів крізь юрбу, і на хвильку мені стало видно, як один з патрульних намагається взяти бідолашного під руку та вивезти його з площі у напрямку, відомому всім тим, хто хоча б раз за життя мав справу з українською поліцією.