— Радше, Старицького.
А: — Чи Старицького, так.
— А от і Сашко. Розкажи тепер, як ти йшов до перекладу.
Б: — Поетапно. Хоча зовні виглядає, що випадково. Ну, це відомий феномен. Коли хтось не розуміє логіки того, що бачить у житті чи в літературі, то називає закономірність випадковістю. А було так, що ми з Юрком на початку 2000-х узялися робити часопис «Потяг76». І десь під час презентацій я познайомився з двома доленосними жінками — Олею Гнатюк і Боґумілою Бердиховською. І вони нібито не змовляючись почали мене дуже суґестивно розпитувати, чому я не їду до Польщі. Я їх трохи повідшивав для куртуазності, а восени 2004 року заповнив аплікаційну форму на стипендію Gaude Polonia. І в лютому 2005-го поїхав на півроку до Варшави. Ми з Юрком вирішили зробити окреме число «Потяга», присвячене польській літературі. Я туди поїхав як редактор, бо перекладачів і без мене на тій стипендії ніколи не бракує, а до того ще була така дрібниця, що польської мови я тоді не знав. Тобто я це бачив так, що відберу зо два десятки польських авторів і попрошу знайомих перекладачів то все перекласти. Так воно й робилося. Але за півроку в середовищі я вже й сам трохи вивчив мову, і ясно, що виникла спокуса. Що це, думаю, всі довкола перекладають, лиш я один сиджу як сирота. Чому б і мені не поперекладати?
А: — Або чому б і собі гонорар не розмітити. А то все тільки іншим…
Б: — І це також, хоч на гонорари ті, як пам’ятаєш, ми самі мусили жебрати. Так я переклав фрагмент роману Єжи Пільха «Pod Mocnym Aniołem». Дотепер не знаю, як передати цю назву українською. Йдеться про те, що хтось «під мухою», п’яний. Але й сам ангел там дуже важливий для алкогольного апокаліпсису і стилізації під Вєнічку Єрофеєва.
А: — А як називався той уривок?
Б: — Так і залишився — «Під міцним ангелом». Але це був власне уривок у часописі як така перша версія, тому ми там могли собі дозволити.
— «Ангел під мухою»?
А: — Збірка якихось гуморесок з журналу «Перець». Про те, як пиячать янголи.
Б: — І «Страшне перо не в гусака» — рубрика про те, як не треба перекладати. Але мене вже було не спинити. Потім я переклав есей Лєшека Колаковського «Інтелектуали», інтерв’ю з Яцеком Подсядлом, оповідання Дороти Масловської, кілька коротких текстів Анджея Стасюка, Ольги Токарчук, полюбив, коротше кажучи, цю справу і втягнувся. Полюбив, бо я так собі колись вирішив, що моє найслабше місце — це вигадування сюжетів. А переклад тим чудовий, що це ніби й творчість, але сюжет автор вже вибудував. І ти лише змагаєшся зі словами, з мовою, тобто це якраз те, що мені подобається. І далі я довший час свідомо обирав для перекладу щоразу інакший жанрово і стилістично текст, щоб освоювати все нові для мене шари лексики і різні прийоми… О, якщо, не дай Боже, ця наша балачка вийде все-таки колись книжкою, і хтось її буде читати, і він чи вона, може, захоче знайти тут якусь корисну пораду, то я зараз таку пораду дам. Тим, хто хоче перекладати, але не знає, з чого почати. Не починайте з Шекспіра. Он і Юрко ж не з нього починав. Почніть для розгону з когось сучасного й живого. Сучасного, щоб не мучитися з контекстом епохи, а живого, щоб за потреби могти його безпосередньо запитати про якісь незрозумілі місця.
— Задзвонити чи замейлувати…
Б: — Так. Чи зустрітися і поговорити, як я з Даніелем Одією. Його роман «Тартак» був першою книжкою, яку я повністю переклав з польської. Ми з Даніелем були вже знайомі кілька років перед тим. А коли я розповів видавцю в Україні, про що роман, він захотів його видати, бо побачив, що контекст, реалії — все це буде відразу зрозуміле українським читачам. Одія живе в Слупську, це північна Польща, так звані «ziemie odzyskane». Після Другої світової в тих околицях відбулося велике переселення народів: німці втекли, туди завезли нових людей, зокрема й українців з акції «Вісла». І збудували їм «пеґеери» — państwowe gospodarstwa rolne, по-нашому кажучи, колгоспи. І вони там яко-тако за часів комуни жили. А потім комунізм завалився, почалися успішні польські реформи. Але не скрізь. Як показує Одія, залишилися й села, де реформи не пішли. І от люди живуть на руїнах своїх пеґеерів — без перспектив, озлоблені, заробляють мало, а що зароблять, те проп’ють. Програне життя, розпач і депресія. На Заході цей роман сприйняли як таку трохи екзотику. А українському читачу тут нема що пояснювати, у нас на кожному кроці таке саме: намахані якимись пройдохами місцеві селяни, які деґрадують і потиху вимирають. Ще й прізвище політика таке для нас рідне — Пасіка. Все це неважко передавати українською, а коли якусь деталь треба було уточнити, то я просто запитував Даніеля і мав інформацію з перших вуст.