Сергій Жадан
"Ворошиловград"
Частина перша
1
Телефони існують, аби повідомляти ними різні неприємності. Телефонні голоси звучать холодно й офіційно, офіційним голосом простіше переказувати погані новини.
Я знаю, про що говорю. Все життя я боровся з телефонними апаратами, хоча й без особливого успіху. Телефоністи всього світу далі відслідковують розмови, виписуючи собі на картки найбільш важливі слова та вирази, а в готельних номерах лежать збірники псалмів і телефонні довідники — все, що необхідно, аби не втратити віру.
Я спав в одязі. В джинсах і розтягнутій футболці. Прокинувшись, ходив кімнатою, перевертав порожні пляшки з-під лимонаду, склянки, банки й попільниці, залиті соусом тарілки, взуття, злісно давив босими ногами яблука, фісташки й жирні фініки, схожі на тарганів. Коли винаймаєш помешкання і живеш серед чужих меблів, вчишся ставитись до речей обережно. Я тримав удома різний мотлох, мов перекупник, ховав під канапою грамофонні платівки й хокейні ключки, кимось залишений жіночий одяг і десь віднайдені великі залізні дорожні знаки. Я не міг нічого викинути, оскільки не знав, що з цього всього належить мені, а що є чужою власністю. Але з першого дня, від тієї миті, як я сюди потрапив, телефонний апарат лежав просто на підлозі серед кімнати, викликаючи ненависть своїм голосом і своїм мовчанням. Лягаючи спати, я накривав його великою картонною коробкою. Зранку виносив коробку на балкон. Диявольський апарат лежав посеред кімнати і нав'язливим тріскотом повідомляв, що я комусь потрібен.
Ось і тепер хтось телефонував. Четвер, п'ята ранку.
Я виліз з-під ковдри, скинув картонну коробку, взяв телефон, вийшов на балкон. На подвір'ї було тихо і порожньо.
Через бокові двері банку вийшов охоронець, влаштувавши собі ранковий перекур. Коли тобі телефонують о п'ятій ранку, нічого доброго з цього не вийде. Стримуючи роздратування, підняв слухавку. Так усе й почалось.
— Дружище, — я відразу впізнав Кочу. Він мав прокурений голос, так ніби замість легень йому вмонтовано було старі пропалені динаміки. — Гєра, друг, не спиш? — Динаміки хрипіли й випльовували приголосні. П'ята ранку, четвер.
— Алло, Гєра.
— Алло, — сказав я.
— Друг, — додав низьких частот Коча, — Гєра.
— Коча, п'ята ранку, що ти хочеш?
— Гєр, послухай, — Коча перейшов на довірливий свист, — я не став би тебе будити. Тут така шняга. Я ніч не спав, поняв? Учора брат твій телефонував.
— Ну?
— Коротше, він поїхав, Германе, — тривожно зависло по той бік Кочине дихання.
— Далеко? — складно було звикнути до цих його голосових перепадів.
— Далеко, Германе, — увімкнувся Коча. Коли він починав нове речення, голос його фонив. — Чи то в Берлін, чи то в Амстердам, я так і не зрозумів.
— Може, через Берлін в Амстердам?
— Може, й так, Гєр, може, й так, — захрипів Коча.
— А коли повернеться? — я встиг розслабитись. Подумав, що це просто робочий момент, що він просто повідомляє сімейні новини.
— По ходу, Гєра, ніколи, — слухавка знову зафонила.
— Коли?
— Ніколи, Гєр, ніколи. Він назавжди поїхав. Учора дзвонив, просив тобі сказати.
— Як назавжди? — не зрозумів я. — У вас там усе нормально?
— Да, нормально, друг, — Коча зірвався на високі ноти, — все нормально. От тільки брат твій кинув тут усе на мене, ти поняв?! А я, Гєр, уже старий, сам я не потягну.
— Як кинув? — я не міг зрозуміти. — Що він сказав?
— Сказав, що в Амстердамі, просив зателефонувати тобі. Сказав, що не повернеться.
— А заправка?
— А заправка, Гєр, по ходу на мені. Тільки я, — Коча знову додав до свого хрипіння довірливості, — не потягну. Проблеми у мене зі сном. Бачиш, п'ята ранку, а я не сплю.
— А давно він поїхав? — перебив я.
— Да вже тиждень, — повідомив Коча. — Я думав, ти знаєш. А тут така от шняга виходить.
— А що, він мені нічого не сказав?
— Я не знаю, Гєр, не знаю, дружище. Він нікому нічого не сказав, просто взяв і увалив. Може, хотів, щоби ніхто не знав.
— Про що не знав?
— Про те, що він увалює, — пояснив Коча.
— А кому яке діло до нього?
— Ну, не знаю, Гєр, — закрутив голосом Коча, — не знаю.
— Коча, що там у вас сталось?
— Гєр, ти ж мене знаєш, — зашипів Коча, — я в його бізнес не ліз. Він мені не пояснював. Просто взяв і увалив.
А я, дружище, сам не потягну. Ти би приїхав сюди, на місці розібрався, а?
— В чому розібрався?
— Ну, я не знаю, може, він тобі щось говорив.
— Коча, я не бачив його півроку.