— Шура, — сказала вона, — ну що ти від мене хочеш?
Травмований зіжмакав папери, засунув їх до кишені куртки і, розмахуючи кулаками, зник у гаражі.
— Що там у вас? — запитав я на всяк випадок.
— Нічого, — коротко відповіла Ольга. Сіла на скутер, завела його, посиділа так якусь мить, заглушила двигун. — Германе, — сказала, — в тебе зараз багато роботи?
— Загалом багато, — розгубився я. — Але ось саме зараз у мене перерва.
— Давай сходимо на річку, — запропонувала вона. — Коча, — звернулась до старого, — ти не проти?
Коча на знак згоди зробив великий ковток.
— Ну то що — ти йдеш? — Ольга знову зістрибнула зі скутера і рушила схилом униз. Мені не лишалось нічого іншого, як встати і піти слідом.
Вона йшла попереду, вишукуючи стежку поміж густих кущів терну та молодих шовковиць. Схил круто обривався, трава забивалась їй до кросівок, зі стебел злітали метелики та оси, під ногами миготіли смарагдові ящірки. Я ледве встигав за нею, знемагаючи від бігу крізь розпечене повітря.
Зелені ставало все більше, долина то виникала з-поза високих гілок, то ховалася за ними, кілька разів доріжка просто щезала, тоді Ольга легко зістрибувала в траву і пробиралась уперед. Зрештою, я не втримався на ногах і покотився вниз гірким полином, проклинаючи все на світі.
— Ей, що там? — гукнула Ольга звідкись ізнизу. — З тобою все добре?
— Добре-добре, — незадоволено відповів я.
Мені не подобалось, що вона помітила і мою втому, і те, як я закотився в ці трави, і те, що я не витримую темпу, який вона задала ще там, нагорі. Ну, давай, думав, підійди і подай мені руку допомоги. Для чогось же ти мене затягла Але вона й не думала підходити. Вона стояла десь унизу, за стеблами, невидима й розпалена бігом, стояла і чекала, тож я мусив підвестись і, вигрібаючи з кишень пісок, рушити вперед, на її дихання. Далі йшли мовчки.
Річка була не так близько від заправки, простіше було спуститися сюди трасою, але Ольга вперто оминала дерева й кущі, продиралась крізь бур'яни, перестрибувала через нори та ями, аж раптом доріжка урвалась — унизу, просто під нами, зблискувала річка. Ольга ступила вперед і, ковзнувши крутим крейдяним схилом, легко з'їхала до води.
Я приречено скотився за нею. На березі був невеликий клаптик піску, оточений зусібіч очеретом.
— Тільки не дивись, — сказала вона. — Я без купальника.
— Я бачу, — відповів я.
Вона скинула свою довгу сукню, під якою виявились лише білі трусики, і ступила до води. Я хотів відвернутись, проте не встиг.
— І плавати я теж не вмію, — сказала вона, стоячи у воді по горло.
— Я теж, — відповів я, скинув свої танкістські обладунки й пішов до неї.
Вода була тепла, крейдяні гори, відбиваючи сонячне проміння, прогрівали її, в такій воді зовсім не хотілось рухатись.
— Я, — сказала Ольга, — колись працювала піонервожатою в піонерському таборі. Це кілометрів п'ятдесят звідси. І ми кожного дня з напарницею мусили виловлювати з ріки піонерів.
— Потопельників, чи що? — не зрозумів я.
— Ні, яких потопельників? Нормальних живих піонерів. Вони запливали в очерети і ховались там до вечора. Знали, що ми плавати не вміємо. Ти уявляєш, яка це відповідальність?
— Уявляю, — сказав я. — А ми з друзями рибу глушили в цій ріці.
— Тут є риба?
— Немає. Але ми її все одно глушили.
— Зрозуміло, — сказала Ольга. Краплі води в її рудому волоссі мідно зблискували, а зморшки під очима зовсім розгладились від теплої води. — У тебе тут багато друзів?
— Так. Друзів дитинства.
— Чим вони відрізняються від інших друзів?
— Вони багато пам'ятають.
— Германе, в тебе комплекси.
— У мене багато комплексів. Наприклад, я не вмію плавати.
— Я теж не вмію плавати, — жорстко сказала Ольга. — Але не комплексую з цього приводу.
— Ось так і потонеш — незакомплексованою.
— Не потону, — впевнено сказала Ольга. — Не можна потонути в ріці, в якій плаваєш усе життя.
— Може, й так. Просто я в ній давно вже не плавав.
Комахи перебігали поверхнею води, наче рибалки взимку сірою кригою.
— Що ти вирішив? — не витримала Ольга. — З цією заправкою?
— Не знаю. Вирішив почекати. Час у мене є. Може, брат повернеться.
— Ясно. І скільки будеш чекати?
— Не знаю. Літо довге.
— Знаєш, Германе, — сказала вона раптом, відганяючи від волосся ос, — я тобі допоможу, якщо буде потрібно.
— Добре, — відповів я їй.