Підійшов до вікна, зазирнув. Було темно і порожньо. Раптом зсередини виринуло обличчя. Я злякано відступив назад.
Обличчя враз зникло, почулись кроки, двері відчинились, на порозі стояла дівчинка років шістнадцяти. Мала коротко підстрижене чорне волосся, великі сірі очі й пластмасові сережки у вухах. Була на ній світла коротка майка й джинсова спідничка. На ногах мала легкі сандалі.
— Привіт, — сказала.
— Привіт, — відповів я. — Я Герман. Із бензозаправки.
— Герман? — перепитала вона. — Ти брат Юри?
— Ти його знаєш?
— Тут усі всіх знають, — пояснила вона.
— У вас телефон є? Мені зателефонувати треба, а у нас відімкнули. Коча говорить — за несплату.
— Знову цей Коча, — сказала дівчинка й відступила вбік, пропускаючи мене.
Я пройшов коридором, потрапив до кімнати з ліжком під однією стіною та столом під іншою. На столі стояв телефон. Дівчинка зайшла слідом, стала на порозі, уважно слідкуючи за мною.
— Можна? — запитав я.
— Давай, — відповіла вона. З кімнати, втім, не вийшла. со Я взяв слухавку, набрав свій домашній.
— Да, — незадоволеним голосом сказав Льолік.
— Привіт, це я.
— Ти де? — запитав Льолік.
— Я в брата, все нормально. Ви як доїхали?
— Хуйово доїхали. Борю вкачало, ледве довіз.
— Ну, тепер все гаразд?
— Да, нормально. Ти коли будеш?
— Слухай, братело, тут така штука — я ще на день залишусь. Треба завтра з бухгалтером зустрітись. — Дівчинка за спиною мугикнула. — Так що буду у вівторок. Скажеш Борі, добре?
— Ну, не знаю. Може, ти сам йому скажеш?
— Та ладно, давай підстрахуй. Домовились?
— Ти б поговорив із Борею, а? Щоб проблем не було.
— Та які проблеми, Льолік? Не вйобуйся. Друзям треба довіряти.
— Ну, ладно.
— А я тобі бабу привезу. Гумову.
— Краще кардан мені привези.
— Ти будеш робити це з карданом?
— Мудак, — сказав Льолік і поклав слухавку.
Дівчинка провела мене на вулицю.
— Дякую, — сказав я їй.
— Нема за що. Передавай привіт брату.
— Він десь поїхав.
— А ти — теж десь поїдеш?
— А ти хочеш, щоб я залишився?
— Потрібен ти мені, — дівчинка говорила спокійно й розважливо.
— Тобі тут самій не страшно?
— Не страшно, — сказала вона. — Іди. А то пса на тебе спущу.
Я дійшов до воріт, зупинився. Визираючи у вікно, вона сторожко дивилась мені услід. Я помахав їй рукою.
Зрозумівши, що її викрито, дівчинка засміялась і помахала у відповідь. Потім швидким несподіваним рухом задерла на грудях майку, показавши все, що в неї там було. Втім, уже наступної миті зникла. Я не повірив своїм очам, постояв, чекаючи, чи не з'явиться вона знову. Але її не було. Яка дивна, подумав я і пішов назад.
Трудові будні були в розпалі. Коча напівлежав на кріслі з катапультою і солодко спав, затиснувши праву долоню худими ногами. Я пішов у гараж. Травмований, голий до пояса, мокрий і незадовлений усім на світі, крутився довкола підвішеного заліза, час від часу штовхаючи його своїм животом. Побачивши мене, махнув рукою, витер піт із чола і вирішив зробити перекур.
— Додзвонився?
— Ага. Завтра поїду.
— Ну-ну, — Травмований дивився на мене суворо.
— Шур, — перевів я розмову. — Що це за старшокласниця там, на вежі?
— Катя? — Очі Травмованого враз узялися теплою мрійливою плівкою, а на повнуватих устах з'явилась батьківська посмішка. — Що вона казала?
— Нічого не казала. Хороша дівчина. Скромна.
— Тримайся від неї подалі, — миролюбиво сказав Травмований. — А то знаю я вас.
— Вона працює там? — її тато працює. А вона йому обіди носить.
— Червона Шапочка прямо.
— Що?
— Нічого.
— Германе, — раптом запитав Травмований. — Ти ким працюєш?
— Незалежним експертом, — відповів я.
— І що ти робиш?
— Як тобі сказати? Нічого.
— Знаєш, Германе, — подивився на мене Травмований. — Я тобі не вірю. Ти вже вибач, але я тобі скажу, як думаю.
— Валяй.
— Не вірю я тобі, одним словом. Кинеш ти нас. Тому що тобі все це на хуй не потрібно. І Кочі теж на хуй не потрібно. Ти навіть не знаєш, чим ти займаєшся. Ось брат твій — він зовсім інший.
— Ну так що ж він поїхав?
— Яка різниця?
— Велика різниця. Хто це приїздив, на джипі?
— Боїшся?
— Чого мені боятись?