— Ну, я не знаю, — зовсім розгубився Коча. — Гєр, дружище, ти приїдь, бо я сам ну ніяк, ти правильно мене зрозумій.
— Коча, що ти крутиш? — запитав я нарешті. — Скажи нормально, що там у вас сталось.
— Да все нормально, Гєр, — Коча закашлявся, — все нормальок. Коротше, я тобі сказав, а ти вже дивись.
А я пішов, у мене клієнти. Давай, дружище, давай. — Коча кинув слухавку.
Клієнти у нього, подумав я. О п'ятій ранку.
Ми винаймали дві кімнати в старій виселеній комуналці, в самому центрі, в тихому дворі, засадженому липами.
Льолік займав прохідну кімнату, ближче до коридора, я жив у дальній, з якої був вихід на балкон. Решта кімнат комуналки були наглухо зачинені. Що ховалося за дверима — ніхто не знав. Кімнати нам здавав старий запеклий пенсіонер, колишній інкасатор Федір Михайлович. Я його називав Достоєвським. У дев'яностих вони з дружиною вирішили виїхати в еміграцію, і Федір Михайлович виправив собі паспорт. Але, отримавши на руки нові документи, раптом передумав кудись їхати, вирішивши, що саме тепер час починати нове життя. Так що до еміграції дружина поїхала сама, а він залишився в Харкові нібито стерегти квартиру.
Відчувши свободу, Федір Михайлович здав кімнати нам, а сам переховувався десь на конспіративних квартирах.
Кухня, коридори і навіть ванна цього напівзруйнованого помешкання були забиті довоєнними меблями, потріпаними книгами та стосами журналу «Огонёк». На столах, стільцях і просто на підлозі було звалено посуд та кольорове дрантя, до якого Федір Михайлович ставився ніжно і викидати не дозволяв. Ми не викидали, тож до чужого мотлоху додався ще й наш. Шафки, полиці й шухляди столу на кухні були заставлені темними пляшками та слоїками, в яких спалахували олія та мед, оцет і червоне вино, що в ньому ми гасили недопалки. Столом перекочувались волоські горіхи й мідні монети, пивні корки й ґудзики від армійських шинель, з люстри звисали старі краватки Федора Михайловича.
Ми з розумінням ставились до нашого господаря та його піратських скарбів, до порцелянових фігурок Леніна, важких виделок із фальшивого срібла, запилених штор, крізь які пробивалось, розганяючи кімнатою пил та протяги, жовте, ніби вершкове масло, сонце. Вечорами, сидячи на кухні, ми читали написи на стінах, зроблені Федором Михайловичем, якісь номери телефонів, адреси, схеми автобусних маршрутів, намальовані хімічним олівцем просто на шпалерах, розглядали вирізки з календарів та фотопортрети невідомих родичів, пришпилені ним до стіни кнопками.
Родичі виглядали строго й урочисто, на відміну від самого Федора Михайловича, котрий час від часу теж забрідав до свого теплого гнізда, в рипучих босоніжках і піжонському кепарі, збирав за нами порожні пляшки і, отримавши бабки за черговий місяць, зникав на подвір'ї між лип. Був травень, трималась тепла погода, подвір'я заростало травою. Іноді, вночі, з вулиці заходили насторожені пари й кохались на лавці, застеленій старими килимками. Іноді, під ранок, до лавки приходили охоронці з банку, сиділи й забивали довгі, як травневі світанки, косяки. Вдень забігали вуличні пси, обнюхували всі ці сліди любові й заклопотано вибігали назад — на центральні вулиці міста. Сонце підіймалось якраз над нашим будинком.
Коли я вийшов на кухню, Льолік уже терся коло холодильника в своєму костюмі — темному піджаку, сірій краватці та безрозмірних штанях, що висіли на ньому, як прапор у тиху погоду. Я відкрив холодильник, дбайливо оглянув порожні полиці.
— Привіт, — я упав на стілець, Льолік незадоволено сів напроти, не випускаючи з рук пакет із молоком. — Тут така справа, давай до брата мого з'їздимо.
— Для чого? — не зрозумів він.
— Просто так. Подивитись хочу.
— А що з твоїм братом, проблеми якісь?
— Та ні, все з ним нормально. Він в Амстердамі.
— Так ти в Амстердам хочеш до нього з'їздити?
— Не в Амстердам. Додому до нього. Давай на вихідних?
— Не знаю, — завагався Льолік, — я на вихідних збирався машину на станцію відігнати.
— Так мій брат і працює на станції. Поїхали.
— Ну, не знаю, — невпевнено відповів Льолік. — Краще поговори з ним по телефону. — І допивши все, що в нього було, додав: — Збирайся, ми вже запізнюємось.
Удень я кілька разів телефонував братові. Слухав довгі гудки. Ніхто не відповідав. По обіді зателефонував Кочі.
Так само без результату. Дивно, подумав, брат може просто не брати слухавку, в нього роумінг. Але Коча має бути на робочому місці. Набрав ще раз, знову без результату.
Ввечері зателефонував батькам. Слухавку взяла мама.