— Не хотів.
— А йому пропонували?
— Пропонували, — сказала Ольга.
— Хто?
— Да є тут одна команда.
— І ХТО ЦЄ?
— Пастушок, Марлен Владленович. Він кукурудзою займається.
— А, мабуть, я знаю, про кого ти.
— А ще він депутат від компартії.
— Комуніст?
— Точно. У нього мережа заправок на Донбасі. Ось тепер тут усе скуповує. Де він живе, я навіть не знаю. Він пропонував Юрі 50 тисяч, якщо я не помиляюсь.
— 50 тисяч? За що?
— За місце, — пояснила Ольга.
— І чому він не погодився?
— А ти б погодився?
— Ну, не знаю, — признався я.
— Я знаю. Погодився б.
— Чому ти так вирішила?
— Тому що ти, Германе, слабак. І припини витріщатись на мої цицьки.
Я справді вже деякий час розглядав її сукню, виріз був досить глибокий, бюстгальтера Ольга не носила. Під очима в неї пробивались зморшки, це робило її обличчя симпатичним. Сорока років їй напевне не даси.
— Просто це не моє, Оль, розумієш? — я пробував говорити примирливо. — Я в його справи ніколи не ліз.
— Тепер це і твої справи.
— А ти, Оль, продала б її, якби це була твоя заправка?
— Пастушку? — Ольга замислилась. — Я б її краще спалила. Разом із усім металобрухтом.
— Що так?
— Германе, — сказала вона допиваючи, — є дві категорії людей, яких я ненавиджу. Перша — це слабаки.
— А друга?
— Друга — це залізничники. Ну але це так, особисте, — пояснила вона, — просто згадала.
— І до чого тут Пастушок?
— Та ні до чого. Просто я би не стала прогинатись під нього. А ти роби, як хочеш. Зрештою, це твій бізнес.
— В мене, здається, немає вибору?
— Здається, ти просто не знаєш, є він у тебе чи ні.
Я не знайшовся з відповіддю. Розлив рештки. Мовчки стукнулись.
— Знаєш, — сказала Ольга, коли мовчанка затяглась, — тут поруч є дискотека.
— Знаю, — відповів я. — Я там колись уперше займався сексом.
— О? — розгубилась вона.
— До речі, в цьому барі я теж колись займався сексом.
На Новий рік.
— Мабуть, даремно я тебе сюди привезла, — подумавши, сказала Ольга.
— Та ні, все гаразд. Я люблю цей парк. Ми, коли у футбол грали, завжди приходили сюди після гри. Перелазили через стіну стадіону і йшли сюди. Пити за перемогу.
— Уявляю собі.
— Оль, — сказав я, — а якби я раптом надумав залишитись? Ти б працювала на мене? Скільки тобі платив брат?
— Тобі, — відповіла Ольга, — у будь-якому разі довелося б платити більше. — Вона дістала телефон. — О, — сказала, — дванадцята. Мені час іти.
За портвейн заплатила вона. Всі мої спроби розрахуватись проігнорувала, сказала, що добре заробляє і що не потрібно цього жлобства.
Ми вийшли на вулицю. Я не зовсім розумів, як бути далі, проте й питати її про щось іще бажання не було.
Раптом телефон її запищав.
— Так, — відповіла Ольга. — А, так, — голос її враз набув якоїсь відстороненості. — Так, зі мною. Дати йому слухавку? Як знаєте. Біля фонтана. — Ну ось, — сказала, ховаючи слухавку. — Сам із ними й поговориш.
— З ким?
— З кукурудзяниками.
— Як вони мене знайшли?
— Германе, тут узагалі мало людей живе. Так що знайти когось зовсім не складно. Вони просили почекати їх коло фонтана. Все, щасливо.
Сіла на скутер, напустила густого диму і зникла в нетрях — парку культури та відпочинку.
Але як я їх упізнаю, подумалось мені. Я вже десять хвилин сидів на цегляному бортику висохлого басейну, на дні якого також росла трава. Вона тут, здавалось, росла усюди. З іншого боку, крім мене, двох старшокласниць із таксами та цигана з портвейном, у парку нікого і не було.
Несподівано з-за рогу, розганяючи голубів і трублячи клаксоном у блакитне піднебесся, викотився бачений мною вчора чорний джип. Упізнаю, подумав я.
Машина зробила коло пошани навколо басейну і зупинилась просто проти мене. Задні дверцята відчинились, до мене вихилився голомозий чоловічок у легкій тенісці й білих штанях. Вчора його не було. Посміхнувся до мене всією своєю металокерамікою. З машини, втім, не вийшов.
— Германе Сергійовичу?
— Доброго дня! — відповів я, втім, також не встаючи з бортика.
— Давно чекаєте? — голомозий напівлежав на шкіряному сидінні, витягнувшись у мій бік і виказуючи в такий спосіб свою прихильність.
— Не дуже! — відповів я.
— Прошу вибачення, — чувакові лежалось, мабуть, незручно, проте вставати він уперто не хотів. Очевидно, це було таке міряння статусами, хто перший підійметься. — Ми ледве сюди заїхали.
— Та нічого, — відповів я, всідаючись зручніше.