— Не нервуйте, — примирливо сказав Ніколаіч. — Я розумію, що ви не станете з ходу продавати малознайомій людині бізнес свого брата. Я все добре розумію. Ви подумайте, час у вас є. З братом вашим домовитись ми не встигли, але з вами, сподіваюсь, у нас все складеться як треба. Для вас це єдиний вихід. Справи у вас ідуть погано, я знаю. Брата вашого я теж розумів — все-таки він підняв цей бізнес із нуля. Але бізнес, Германе, завжди потребує розвитку. Розумієте? Отримаєте гроші, розділите з братом.
Якщо він повернеться. Ви подумайте, добре?
— Обов'язково.
— Обіцяєте?
— Клянусь, — відповів я, намагаючись бодай якось завершити цю розмову і відновити дорожній рух.
— Ну і домовились, — задоволено відкинувся на крісло Ніколаіч. — Коля! — крикнув він.
Коля, не поспішаючи, сів за кермо, запустив двигун, і ми повагом рушили. За нами рушила й ціла колона.
Проїхавши міст, легко вискочили на гору, вивернули в бік заправки. Під'їхавши, Коля різко пригальмував. Я відчинив двері. Коло будки, на кріслах, грілись Коча і Травмований.
Побачивши мене, здивовано перезирнулись.
— Ну, що ж, — прощаючись, сказав Ніколаіч. — Приємно, що ми з вами знайшли спільну мову.
— Послухайте, — ніби щось згадавши, спитав я його. — А що ви зробите, якщо я відмовлюсь?
— А хіба у вас є вибір? — здивувався Ніколаіч. І враз, широко посміхнувшись, додав: — Добре, Германе, я заїду за тиждень. Всього найкращого.
Коча сидів у своєму помаранчевому комбінезоні, розстебнутому на грудях, і грів на сонці бліді мощі. На Травмованому була піжонська білосніжна сорочка й старанно випрасувані чорні штани. На ногах мав лаковані гостроносі черевики. Схожий був на фермера, що видає заміж єдину доньку. На мене обидва дивились із неприхованою неприязню, Травмований пропікав мене очима і погладжував пальцем смужку вусів, Коча зблискував псячими скельцями окулярів.
— Що таке, Германе? — на всяк випадок перепитав Травмований.
— Вони тебе били? — додав Коча.
— Смієшся? Ніхто мене не бив. Просто поговорили.
Підвезли мене.
— Нові друзі? — похмуро запитав Травмований.
— Ага, — сказав я, — друзі. Хочуть купити цю заправку.
— Ми знаємо, Германе, — сказав на це Травмований.
— Знаєте? — перепитав я його. — Прекрасно. А чого ви мені про це не сказали?
— Ти не питав, — ображено пояснив Травмований.
— Про що я мав вас питати?
— Ні про що, — незадоволено відповів Травмований.
— Я так і подумав.
— Ну і що ти подумав? — запитав Травмований після паузи.
— Не знаю. Я думаю, 50 штук за весь цей металобрухт — нормальна ціна.
— Нормальна ціна, кажеш? — Травмований підвівся, випроставши своє бомбардирське пузо. — Нормальна ціна?
— По-моєму, нормальна.
— Угу, — Травмований про щось міркував, розглядаючи носаки своїх черевиків. — Нормальна. Дивись, Германе, — сказав зрештою. — Напореш косяків, потім не розгребеш.
Найпростіше — це продати все на хуй, правильно?
— Може, й так, — погодився я.
— Може, й так, може, й так, — повторив Травмований, розвернувся й пішов у гараж.
Я впав на крісло коло Кочі. Той ховав очі за скельцями і дивився кудись угору, на важкі хмари, що раптом насунулись і тепер проповзали над горою, майже черкаючись об самотню щоглу над будкою, ніби перевантажені баржі, що пропливали над мілиною.
— Тримай, — я віддав Кочі вітаміни. Той оглянув пляшечку, подивися на неї проти сонця.
— Що це? — спитав недовірливо.
— Вітаміни.
— Від безсоння?
— Від безсоння.
— А чиї вони?
— Голландські, — сказав я. — Бачиш ці ієрогліфи?
Це голландські. Вони туди грибів додають. Білих. Так що спати будеш як убитий.
— Дякую, Гєр, — сказав Коча. — Ти не сильно звертай увагу на Шуру. Ну, продаси ти цю заправку — і хуй із нею.
Не кінець світу.
— Думаєш?
— Я тобі кажу.
З відкритих воріт гаража вилетів шкіряний м'яч, важко ударився об нагрітий асфальт і покотився майданчиком.
За ним із чорної гаражної пройми вийшов Травмований.
На нас навіть не дивився. Підійшов до м'яча, легко, як на свою вагу, підчепив його лакованим носаком, підкинув у повітря, так само легко піймав лівою, знову підкинув угору. Став набивати, не даючи м'ячу опуститись. Робив це легко й невимушено, вміло прибирав живіт, аби не заважати польоту, іноді піддівав м'яч плечем, іноді головою.
Ми з Кочею завмерли і мовчки спостерігали за цими чудесами пластики. Травмований, здавалось, зовсім не втратив форми, він навіть не спітнів, так — злегка запалені очі, дещо різке дихання. І цей живіт, яким він крутив навсібіч, аби не заважав.