Близько полудня підімкнули телефон. Я набрав Боліка.
Голос у нього був глухий і роздратований.
— Германе! — кричав він мені. — Як ти там?
— Нормально, — відповідав я. — Тут курорт. Річка поруч. Щуки ловляться.
— Германе! — намагався докричатись до мене Болік. — Які, на хуй, щуки? Які щуки, Германе? У нас звітно-виборна конференція на тижні, Германе. А ні хуя не готове, брат.
І взагалі ти нам потрібен, по бізнесу. Ти коли будеш?
— Ось, Боря! — кричав я йому. — Ось саме про це я й хотів із тобою поговорити. По ходу я затримаюсь.
— Що, Гєра? Що ти сказав?
— Затримаюсь, я сказав, затримаюсь!
— Як це затримаєшся? Надовго?
— Тиждень максимум. Не більше.
— Германе, — раптом серйозним голосом запитав Болік. — У тебе там все нормально? Може, чимось допомогти треба?
— Та ні, — я говорив легко й переконливо, — розслабся.
За тиждень буду.
— Ти ж там не залишишся, правда? — голос Боліка справді віддавав якоюсь чи то стурбованістю, чи то недовірою, чи навіть надією.
— Та ні, ну що ти.
— Германе, я тебе давно знаю.
— Тим більше.
— Ти ж не зробиш цього?
— Не хвилюйся, я ж сказав.
— Германе, просто перш ніж зробити дурницю, подумай, добре?
— Добре.
— Подумай про нас, твоїх друзів.
— Я думаю про вас.
— Перш ніж зробити дурницю.
— Ну, ясно.
— Подумай, добре, Германе?
— Ну аякже.
— Давай, брат, давай. Ми любимо тебе.
— І я вас, Боря, я вас теж люблю. Обох. Тебе більше.
— Не пизди, — Болік нарешті поклав слухавку.
— Так-так, — кричав я, слухаючи з того боку короткі гудки, — і я за тобою теж! Дуже-дуже!
Після цього я кілька разів набирав брата. Той уперто не відповідав. Сонце заливало кімнату, пил стояв, ніби збовтана рибою річкова вода. Я дивився за вікно і відчував, як опускається тепле нутро червня, торкаючись усього живого на цій трасі. Що робити далі? Можна було ще раз спуститись у долину, спробувати знайти друзів і знайомих, яких я не бачив сто років, поговорити з ними, розпитати про справи, про життя. Можна було ще сьогодні виїхати звідси якими-небудь попутками, вибратись подалі від усього цього пекла з тисячею променів і спогадів, котрі забивали легені й сліпили очі. Найпростіше було, звісно, все це продати.
А бабки розділити з компаньйонами. Брат, скоріше за все, ображатись не став би. Навіть якби став, що б це змінило?
Особливих варіантів він мені не залишив. Можна якийсь час тусувати тут із Кочею, доки тепло і щуки ловляться, робити вигляд, що хочу допомогти, заливати бензин до фур. Але рано чи пізно доведеться мати справу з документами, податками, усім тим мотлохом, якого я сторонився все своє життя. Тепер історія з реєструванням фірми на моє ім'я видавалась дивною й нерозумною, брат мусив це все передбачити, він, на відміну від мене, все завжди прораховував, навіщо йому було підставляти мене, я так і не зрозумів. А головне — чому він тепер зник, нічого не пояснивши, не лишивши жодних розпоряджень: мовляв, роби, що хочеш, хочеш — продай усе, не мороч собі голову, хочеш — віддай бідним, перепиши контору на дитячий притулок, хай самі заправляють бензином увесь цей ковбойський автотранспорт, а хочеш — просто підпали цю будку разом зі свідоцтвом про реєстрацію і їдь додому, де на тебе чекають вірні друзі й цікава робота. Але він жодних розпоряджень не лишив. Просто зник, як турист із готелю, витягнувши мене на просмолені сонцем пагорби, на яких я завжди почувався невпевнено ще з дитинства, від перших спогадів і аж до останніх років, проведених тут, аж до того прекрасного осіннього дня, коли ми з батьками вибралися звідси, коли наш тато, відставний військовий нікому не потрібної армії, отримав житло поблизу Харкова і ми поїхали. Брат тоді лишився, не захотів їхати, навіть говорити про це не хотів, від початку сказав, що залишиться, і, здається, так до кінця й не пробачив нам тієї втечі. Відкрито він про це ніколи не говорив, але я завжди відчував відстороненість із його боку, особливо по відношенню до батьків, які здались і покинули цю долину з усім її сонцем, піском та шовковицею. Він залишився, вкопався в пагорби і відстрілювався навсібіч, не бажаючи поступатись своєю територією. Нічим не виправдана впертість, котрої я ніколи не розумів, це нас і різнило, він здатен був до останнього чіплятись за порожню землю, я легко поступався порожнечею, намагаючись її позбутись. Зрештою, життя все розставило по-своєму: він сидів в Амстердамі, я застряг на цьому пагорбі, з якого, здавалося, видно було кінець світу, і він мені відверто не подобався.