Він прочитав факс і поторсав за плече Бордоніса. Той протер очі і запитав:
— Що трапилось?
— Шеф вилітає і дає вказівку… Дмитру треба поміняти квартиру.
— Отже, наступили на хвіст?
— Мабуть, що так.
— А я ж пропонував… Лягавого могли б прибрати… За три сотні баксів.
— Може, шеф по службі вилетів…
— Його ж збиралися турнуть за скороченням штатів.
— Ну, не турнули. Факс із Франкфурта прийшов. Одягайся.
Вони сіли в таксі. У велику жовту автомашину. Водій сидів, як у клітці, в кабіні за сітчастою перегородкою.
— Ну, від ножа це врятує, а від нагана?
— А тут з наганів не стріляють.
— Ну, з кольтів. Чи ще з чогось там…
— У тебе своїх турбот мало — за американські взявся? — глянув на нього Марченко.
— Паузу чимось треба заповнити. Не їхати ж мені мовчки цілу дорогу.
— Ти краще думай про Лас-Вегас. Про пана Ярослава. І мову удосконалюй… Українську також. Поки що в діаспорі житимеш… І не «дакай». Це тобі не Одеса вонюча, а Нью-Йорк…
— Задрипаний, — додав Бордоніс. — А що ти мені пропонуєш взамін?
— Такати. Так-так… Як автомат Калашникова. Так-так… А то пам’ятаєш, як тебе пан Ярослав підловив? «Ви що, дома по-московськи, прошу пана, розмовляєте?» — перекривив Кульгавий — А ти йому що?
— Я йому сказав, що ні… Українською мовою говоримо.
— А він тобі що?
— А він?! А він: «А чому ж ви по-московськи кажете „да“, а не по-нашому „так“?». Пішов він у с…
— Вилазь, приїхали!
Піднялися на шістнадцятий поверх. Швейцар, дізнавшись, у яку квартиру вони йдуть, перемикнув телекамеру на шістнадцятий. Темно-синє око камери, що оглядало увесь коридор, мовчки стежило за несподіваними гостями.
— Вони що, за всіма так стежать чи тільки за нами? — запитав Бордоніс.
— За всіма незнайомими, — відповів Кульгавий. — За всіма, хто не живе у цьому хмарочосі.
— А для чого? Перевіряють, чи ми правду сказали, що піднімаємося на шістнадцятий поверх і в тридцять другу квартиру?
— Перевіряють. Якби ми тут зараз не з’явилися, він би вже поліцію викликав, — озвався Кульгавий.
Бордоніс натис на кнопку дзвінка. По той бік дверей мелодійно заграв акорд: «А-ме-рі-ка». Через «і».
— Красиво. Це з їхнього гімну?
— З їхнього… Дасть Бог, казатимеш «з нашого».
— Твої б слова, та до Бога.
— З цього хмарочоса до Бога зовсім близько.
— До землі далеко. Що він там чухається? Чи знову вмер?
— Такі не вмирають. Добре, що я йому тоді всадив одну кулю. Всадив би більше, хто б нам сьогодні допоміг… А скільки ти?
— Я? Я чотири! І всі навиліт.
— Живучий.
— Тихіше. Він он розглядає нас. Бачиш, вічко у дверях заслонилось. Узяти б шило… Штрикнути… На одне око менше було б.
Двері прочинилися. На двох ланцюжках.
— Хто?
— Ніби не бачиш… Свої, — сказав Бордоніс. — Рідні. Твої хрещені.
— Ти ці одеські штучки облиш. Зрозумів? — зашепотів Марченко, як тільки Палагнюк вийшов на кухню. — Не дратуй його. Поглянь у вікно… Пам’ятаєш, який поверх? Довго летітимеш звідси, поки приземлишся.
— А ти?
— Я тебе питаю. І з якого це часу ми на «ти»?
— З того самого… Однією ниточкою пов’язані…
Зайшов Палагнюк, поставив перед непроханими гостями попільнички.
— До тебе як звертатися, — розпочав Марченко. — Дмитро, Микола? Чи ти на всі імена реагуєш однаково?
— Після ваших хрещень мені всі імена дорогі.
— Вдячні, що не забув… А як не забув, то знаєш: «хрещених батьків» треба слухатись… І як ти вже переконався, у нас, «хрещених батьків», руки довгі…
— Я вас попередив, — підвівся Палагнюк, узяв запальничку й припалив. Жодному з них вогню не підніс. — Мене уже не треба лякати. Я ляканий… Мене цікавить одне: як мама? Хоча ви є покидьки… У вас давно немає нічого людського. Я хочу знати, як мама? І де від неї лист? Де доказ, що вона жива?
— Я тобі сказав: у неї заклякли руки. Ти її перелякав своєю мармизою, притуленою до вікна… Лікарі тут безсилі. Листа тобі привезуть… Завтра. Живого. Надиктованого на касету магнітофона. Ось телефакс. Читати по-українськи ще не розучився?
Палагнюк узяв факс. Мовчки прочитав. Віддав назад.
— Можеш добу перечекати? Чи нерви здають?..
— Куди ви мене збираєтесь переселяти?
— Поїдеш, побачиш… Візьми найнеобхідніше.
— У мене тут усе найнеобхідніше. Що мені робити?
— Чекати!
— Чого?
— Прийде товар. Приймеш. Одержиш свої бабки, і ми дамо тобі спокій. Якщо все пройде нормально, вистачить і мамочку підлікувати. Може, не доведеться давати оголошення по телевізору. Повідомлять рахунок. Усе оплатимо ми…