— Скільки благородства!
— Учимось в американців. Слово — закон… Слово джентльмена… Радянська влада сьогодні дає такі можливості. Займаємось скромним, але надійним бізнесом… Ми тепер, можна сказати, патріоти. Продаємо українські писанки, крашанки, гуцульські топірці, кептарики…
— Коли прибуває літак і куди?
— Багато знатимеш, ще більше посивієш. Мама тебе хоче бачити чорнявеньким. Збирайся!
— Для чого переїжджати? Мені тут зручно… Мене тут знають…
— А ми тобі кращу квартиру знайшли. І за наш рахунок.
— А як з цією?
— Швейцару скажеш, що виїхав назавжди. Ввічливо попрощаєшся, щедро подякуєш.
— З нашої кишені, — додав Бордоніс. — І гуд-бай!
Палагнюк якийсь час роздумував. Тер підборіддя. Відчувалося, що думки, як човники в швейній машинці: то туди, то сюди… «Не знаю, що й робити. А треба щось робити. Куди вони хочуть мене відвезти? Для чого? І чи я взагалі повернуся сюди? Чи не початок це третього і останнього хрещення? Цього разу обома „хрещеними батьками“!»
— Я так просто не поїду.
— Що означає «так просто»? — запитав Марченко.
— Де у мене гарантія, що ви мене не ліквідуєте?
— Для чого? Чому?
— Тому, що я дуже багато знаю.
— Ти нічого не знаєш. Знаємо тільки ми, Палагнюк. Тобі поклястись?
— Не смішіть… Джентльмени з великої дороги… — І Дмитро раптом погодився.
— Уже довіряєш?
— Довіряю! — мовив і почав збиратися. «Аби тільки телефон. Аби тільки телефон не висмикнули. Не обрізали. Не відключили».
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ СЬОМИЙ
Всесвітньовідомий аеропорт імені Кеннеді не справив на капітана Дубля такого враження, як «Рейн-Майн». Зате Нью-Йорк буквально приголомшив.
— Фантастика! — вигукнув капітан, дивлячись на безперервний потік автомашин у два й три ряди. І жодного перехожого. Враження було таке, ніби тут всюди господарі — автомашини. І тільки на Манхеттені, прибувши туди десь через тридцять хвилин, він побачив натовпи людей.
Зустріли його нью-йоркські українці досить привітно. Чесно кажучи, капітан навіть і не чекав такої теплої зустрічі після київської аудієнції в пана заступника міністра закордонних справ… Чи то перебування людей на чужині по той бік Атлантики, чи то тривала відірваність від рідної домівки накладали на людей певний відбиток доброти й чемності. А може, й те, що капітан просто привіз від рідних з України кілька листів, які тут вважалися найкращими сувенірами, нагадавши про подих розбурханої весни і пахощі київських каштанів, і тихий плин древнього Дніпра-Славути… Хтось із жінок, щедро накриваючи стіл прямо тут, в українському представництві, навіть пустив сльозу.
— Що будете пити? — запитала дружина одного з дипломатів.
— Усе, — посміхнувся капітан. — Усе, що наллєте…
Вона навіть розгубилася. Потім посміхнулася до нього і тихо мовила:
— Я не спеціалістка у цих питаннях. Сама нещодавно сюди приїхала. Замовляйте…
— Віскі з содовою, — сказав капітан.
— Одну хвилинку, — вона подала віскі.
Він налив. Потім содову. Тоді взяв кілька шматочків льоду. Кинув у брунатну рідину. Пахло мускатним горіхом і ще чимось незнайомим, невловимим…
Увечері капітан і Дем’ян Демчук оселились у приватному готелі. Тут же, на Манхеттені. Готель належав, як висловився Дем’ян, до розряду найпростіших, і ці слова «до розряду» викликали у капітана дивні асоціації. Він навіть посміхнувся. Уважний Дем’ян Демчук, високий на зріст, але добре збитий брюнет з чорними, аж занадто, очима і довірливим, відкритим поглядом, помітивши посмішку, запитав:
— Щось не так, капітане?
— Все так… От тільки готель… Ну, коли ви сказали «до розряду», я мало не закінчив фразу по-своєму.
— Я розумію. До розряду парнокопитних?
— Щось приблизне…
— Не сумуйте, пане капітане. От станемо багатою державою, багатими людьми і, повірте мені, житимемо в «Хілтоні». А поки що… А поки що нам і «Блакитні ночі» на Манхеттені — розкіш. Приготувати каву?
— Якщо вам не важко, я випив би чаю…
— З лимоном? Без? Міцний, середній, світлий?
— Гарячий!
— Це вже обов’язково…
— Я все хотів запитати вас, пане Демчук…
— Так, я вас уважно слухаю, — Демчук вистрілював словами, як з пістолета. Капітану Дублю навіть здавалося, що він бачить у голубому повітрі кімнати кожне його слово, що вилітає з круглого, як дуло, рота.